— Звідки ти знаєш?
— Я ж детектив, — урочисто проголосив я.
Бленд вишкірився. Сів на табурет поруч з ванною і запалив сигарету.
— Облиш, бебі! Жодних детективних історій нині — у мене роботи по самі вуха!
І він неуважно впустив сірник у воду.
— А що не так із Хоппером? — спитав я, змінюючи тему. — Чому він тут?
— Хоппі — то особливий випадок, — сказав Бленд, хитнувши головою. — У нього бувають дні, коли навіть я не наважуюся підійти. А цього не скажеш з його вигляду, правда ж? Дуже оманлива зовнішність. Якби не гроші старого, він би давно вже сидів у в’язниці. Хоппі вбив дівчину, перегризши їй горлянку. Він тут до кінця своїх днів. З ним ні в чому не можна бути впевненим. Коли він роздратований, то це знавіснілий убивця. Одного дня Хоппі цілком нормальний, а іншого — небезпечний, мов голодний тигр, який вийшов на полювання.
Я почав розмірковувати про Бленда, запитуючи себе, чи можна його підкупити.
— А як щодо сигарети? — запитав я, занурюючись у воду. — Я би не відмовився закурити.
— Звісно ж, бебі! Якщо будеш чемний, я ставитимуся до тебе, як до брата.
Він дістав пачку «Лакі страйк», витягнув звідти сигарету, запалив її і дав мені.
— Коли всі ви потрапляєте сюди вперше, то намагаєтеся мудрувати та шукаєте собі пригод. Дослухайся моєї поради — не роби цього. У нас є на все рада — запам’ятай це.
Я випустив кільце диму. Смак сигарети був не таким приємним, як очікував.
— Як гадаєш, скільки вони мене тут триматимуть?
Він витягнув з кишені старий конверт, висипав туди попіл та поклав на край ванни, щоб і я його туди струшував.
— Судячи із записів у твоїй карточці, бебі, ти тут надовго.
Я вирішив спробувати.
— А ти би не хотів заробити якусь сотню доларів?
— І що я для цього маю зробити? — в його очах промайнула тривога.
— Та нічого особливого. Просто зателефонувати моєму другові.
— А що йому сказати?
Якось занадто швидко він це спитав. Я уважно його вивчав. Ні, так не піде — його видала глузлива посмішка. Він грався зі мною.
— Проїхали, — сказав я, зануривши у воду сигарету і поклавши мокрий недопалок у конверт. — Забудьмо про це. Краще подай мені рушник.
Він простягнув мені рушник.
— Не треба так зі мною, бебі. Від сотні баксів я би не відмовився. То який номер?
— Забудь.
Він сидів, з кривою посмішкою спостерігаючи за мною: сигарета затиснута між зубами.
— Можливо, ти би підняв ставки, — запропонував він. — Скажімо, за п’ятсот...
— Я ж кажу тобі — викинь це з голови, — сказав я, натягаючи піжаму. — Колись ми з тобою ще зустрінемося — на рівних. У цьому я чомусь переконаний.
— Гаразд, бебі. Мрій собі на здоров’я. Це тобі не зашкодить, — озвався він, відчиняючи двері й визираючи у коридор. — Виходь. Мені треба ще Хоппі купати.
У ванній напроти тепер було тихо. Після купання мені стало легше. Якби в мене була найменша можливість утекти звідси, я би, без сумніву, нею скористався. Але вирішив бути терплячим. Навмисне йшов дуже повільно, опираючись на руку Бленда. Чим слабкішим я йому видаватимуся, тим більше здивую, коли дійде до невеличкої вистави.
Я влігся у ліжко й смиренно дозволив Блендові замкнути наручник на моєму зап’ясті.
Хоппер приймати ванну відмовився.
— Так не піде, бебі, — докірливо мовив Бленд. — Мусиш сьогодні виглядати охайно. Об одинадцятій — офіційний візит. Коронер Лессвейз має намір поговорити з тобою.
Поглянувши на мене, він вишкірився.
— Із тобою також поговорять. Раз на місяць члени муніципальної ради приходять поглянути на психів. Не так, аби вони звертали увагу на те, що їм кажуть усі схиблені, однак приходять — а часом навіть і слухають. Але, Хоппі, не розповідай їм оту свою дурню про вбивство: вони вже багато разів це чули. Розкажи їм краще про те, що ти — просто один з багатьох ненормальних. Таке тобі точно не зашкодить.
Він умовив Хоппера вилізти з ліжка, і вони разом почимчикували у ванну кімнату. Так я залишився сам. Лежав у ліжку, витріщаючись на шість поперечних ліній на протилежній стіні, й напружено розмірковував. Отож, сюди прийде коронер Лессвейз. Це вже щось. Як казав Бленд, мало сенсу в тому, щоб розповісти Лессвейзу про причетність Зальцера до смерті Юдори Дрю. Це прозвучало б надто вже неймовірно. Але принаймні він мав би над чим замислитись. І вперше відтоді, як я потрапив у цю халепу, в мене виникла хоч якась надія.
Раптом я побачив, що двері повільно відчиняються, але за ними нікого не було. Вони відчинилися навстіж. Я подався вперед, щоб розгледіти хоч щось у порожньому коридорі. Спочатку вирішив, що це вітер їх розчахнув, але згадав, як клацнув замок, коли Бленд із Хоппером виходили.
Вичекав, дивлячись на відчинені двері, й прислухався. Нічого. Жодного руху чи звуку, але, позаяк був упевнений, що двері таки хтось відчинив, раптово мені стало лячно.
Минула вічність, перш ніж я почув шерех паперу. В цілковитій тиші це прозвучало, мов удар грому. Тоді зауважив якийсь рух і помітив жінку.
Вона стояла у дверях, тримаючи в руці паперовий пакетик, і в її вицвілих очах застиг тупий, бездумний вираз. Поглянула на мене, як на меблі, а рука пошукала щось у пакетику. Так, це справді була вона — жінка, котра обожнює чорнослив. Більше того, вона й зараз його жувала!
Ми довго дивились одне на одного. Її щелепи рухалися повільно та ритмічно, і зуби перемелювали сливи. Вона була щаслива й радісна — мов корова, яка жує траву.
— Привіт! — озвався я до неї, однак мене здивувало, що голос мій такий хрипкий. Товсті пальці жінки знову намацали сливку, витягли її і піднесли до очей для огляду.
— Ви містер Меллой, правда? — сказала вона так ввічливо, наче дружина пастора, котра вітає нового парафіянина.
— Так, це справді я, — відповів. — Під час нашої останньої зустрічі нам не пощастило заприязнитись. А ви хто?
Ще мить вона продовжувала жувати, потім виплюнула кісточку в підставлену долоню і вкинула її назад у пакет.
— Я — місіс Зальцер, — відповіла.
Мені слід було відразу здогадатися — вона не могла бути ніким іншим.
— Мені негоже питати таке особисте, — сказав я, — але чи подобається вам ваш чоловік, місіс Зальцер?
Туманний погляд поступився місцем здивованому, котрий, своєю чергою, змінився тихою гордістю.
— Доктор Зальцер — дуже хороша людина. В усьому світі нема йому рівних! — додала вона, продемонструвавши мені своє кругле, м’яке підборіддя.
— Шкода: вам його не вистачатиме. Навіть у найпрогресивніших в’язницях чоловіків тримають окремо від жінок.
Туманний вираз знову повернувся на її обличчя.
— Не розумію, про що ви...
— А мали б розуміти. Якщо вашого чоловіка не помістять у газову камеру, то він отримає не менш як двадцять років. Викрадення укупі зі вбивством цілком тягнуть на такий вирок.
— Яке ще вбивство?
— Жінку на ім’я Юдора Дрю вбили за наказом вашого чоловіка. Мене викрали. Дівчину, котру я бачив у коридорі, гадаю, також викрали: її звати Ейнона Фрідлендер. Додайте сюди ще сестру Гарні.
Хитра посмішка освітила жирне обличчя жінки.
— Доктор Зальцер не має до цього жодного стосунку. Він гадає, що міс Фрідлендер — моя подруга, котра втратила пам’ять.
— То він, певно, думає, що я також ваш друг? — озвався саркастично я.
— Ну, не зовсім друг, але друг моєї подруги.
— А як щодо Юдори Дрю?
Місіс Зальцер стенула плечима.
— То був нещасний випадок. Вона хотіла грошей. Я послала Бенні, щоб трохи напоумив її, але він перестарався.
Я задумливо пошкрябав підборіддя і витріщився на неї. Відчував, хоча й не дуже цьому вірив, що вона говорить правду.
— То де сестра Гарні? — поцікавився.
— О, з нею трапився нещасний випадок, — сказала місіс Зальцер і знову полізла в свій пакетик. Видобувши сливу, запропонувала її мені.
— З’їсте? Вони дуже корисні тим, хто постійно у ліжку.
— Ні. Облишмо ваші сливки. То що ж із нею трапилося?