Обличчя любительки чорносливу знову стало невиразним.
— Вона спускалася пожежними сходами і посковзнулась. Я забрала її в машину, але сестра Гарні, певно, таки зламала собі шию. Не знаю, чому, але вона мене чомусь страшенно злякалася.
Я спитав строго:
— То що ви з нею зробили?
— Залишила її десь там, між кущів, у піску.
Вона знову відкусила чорнослив і махнула рукою у невизначеному напрямку.
— Десь там, у пустелі. Я нічим не могла їй допомогти.
Я пригладив рукою волосся. Подумав: хтось із нас двох таки божевільний.
— Це ви привезли мене сюди?
— О, так! — сказала вона, обпершись об одвірок. — Адже доктор Зальцер не розуміється в психічних хворобах, а я на них знаюся. У мене колись була велика практика, а потім щось сталося — не пам’ятаю точно, що саме. Тож доктор Зальцер купив цей заклад для мене. Він лише вдає, що завідує клінікою, але насправді тут усе роблю я. Доктор Зальцер лише вважається головним.
— Ні, не лише вважається, — заперечив я. — Бо це він підписав свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, хоча не мав на таке права. У нього нема відповідної освіти.
— Отут ви помиляєтеся, — спокійно озвалася вона. — Це я підписала його: у нас однакові ініціали.
— Але ж то він лікував Дженет Кросбі від ендокардиту, — зауважив я. — Про це мені розповів лікар Бьюлі.
— Лікар Бьюлі помилився. Доктор Зальцер саме був у будинку Кросбі в справах, коли дівчина померла. Він розповів Бьюлі, що це я її лікувала. Лікар Бьюлі — людина похилого віку, до того, ж трохи глухувата. Старий неправильно все зрозумів.
— Але чому тоді він узагалі туди приходив? — вимогливо спитав я. — Чому, якщо ви справді її лікували, висновок про смерть підписали не ви?
— Мене на той час не було в місті. Чоловік правильно вчинив, запросивши лікаря Бьюлі. Він завжди робить усе правильно.
— Чудово! — зауважив я. — То йому краще випустити мене звідси.
— Він вважає, що ви небезпечний, — зауважила місіс Зальцер і знову заглянула у свій пакетик. — Ви й справді такий, містере Меллою: забагато знаєте. Мені дуже шкода, але вам таки не треба було втручатись у цю справу.
І вона знову тупувато всміхнулася.
— Боюся, вам доведеться тут і залишитися, й невдовзі ваш розум почне затьмарюватися. Розумієте, люди, які постійно піддаються впливу психотропних засобів, часто стають недоумкуватими. Хіба ви цього не помічали?
— То ви приготували мені таку долю!
Вона кивнула.
— Боюся, що так, але я би не хотіла, щоб ви погано думали про доктора Зальцера. Він — чудова людина. Ось чому я розповіла вам так багато. Насправді навіть набагато більше, ніж слід, але це не має жодного значення — ви ніколи не вийдете звідси.
І вона повільно випливла з палати — так само, як і увійшла.
— Агов! Не йдіть! — гукнув я, сідаючи в ліжку. — Скільки Морін Кросбі платить вам за те, щоб ви мене тут тримали?
Її порожні очі стрибнули по моєму обличчю.
— Морін про це не знає, — відповіла. — Вона тут ні до чого. Я думала, ви в курсі, — і пішла геть, схожа на втомленого привида після довгого й виснажливого сеансу спіритизму.
IV
Хоппер після ванни полагіднішав, і поки ми снідали, я спитав його, чи не робив він спроб утекти.
— Мені нікуди втікати, — сказав він, здвигнувши плечима. — Крім того, я прикутий до ліжка за щиколотку. Якби ліжко не було вмуроване в підлогу, то я ще міг би спробувати!
— А до чого тут ліжко? — запитав я, намазуючи джемом тоненький тост. Це було не так уже й легко — однією рукою.
— Запасний ключ від наручників — у верхній шухляді, — пояснив він, показуючи на комод біля протилежної стіни. — Його тримають там на випадок пожежі. Якби я зміг пересунути ліжко, то дістався б до нього.
Я мало не підстрибнув.
— Що?? Запасний ключ он у тій шухляді??
— Саме так. Вони вважають, що про це ніхто не знає, але одного разу я бачив, як Бленд діставав його звідти, коли загубив свій.
Я прикинув відстань між мною та комодом. Від мене це було ближче, ніж від Хоппера. Якби я був прикутий за ногу, то, гадаю, зміг би дотягнутися до шухляди. Мені довелося б добряче розтягнутись, але, певно, я спромігся би це зробити. Позаяк був прикутий за руку, то це цілком унеможливлювало подібну маніпуляцію.
— А чому вас прикували за ногу, а мене — за руку? — поцікавився у Хоппера.
— Спочатку мене також прикували за руку, — байдуже відповів той, відштовхуючи від себе тацю з їжею. — Але оскільки так незручно читати, Бленд замінив мені кайданки. Якщо ви гарненько його попросите, він і вам поміняє. Ви не проти трохи помовчати? Хочу почитати книгу!
Я був не проти: не заперечував, бо був схвильований. Якби мені вдалося вмовити Бленда, щоб він вивільнив мені зап’ястя, то я міг би спробувати дотягнутися до ключа. Ця думка не полишала мене впродовж усієї наступної години.
За кілька хвилин до одинадцятої прийшов Бленд. У руках він тримав велику вазу з розкішними гладіолусами. Поставив її на комод і трохи відступив, щоб помилуватися.
— Гарні, еге ж? — спитав він, так і сяючи. — Це — для членів ради. Аж смішно, як ті хлопці полюбляють квіти. Під час свого останнього візиту вони так і не дійшли до пацієнтів: стояли з роззявленими ротами й милувалися квітами.
Він забрав у нас таці з недоїденими сніданками і виніс їх з кімнати. Майже відразу ж повернувся. Критично нас оглянув, розправив простирадло Хоппера, підійшов до мене й поправив подушку.
— Так і лежіть, — сказав він. — І, заради Бога, не робіть тут безладу! Ти маєш книгу? — поцікавився він у мене.
— Мені її не давали.
— Мусиш мати якусь книгу — це одна з примх тих бовдурів. Їм, бачте, подобається, коли пацієнти читають.
Бленд швидко полишив кімнату і невдовзі, захекавшись, повернувся з товстелезним томом, котрий поклав мені на коліна.
— Насолоджуйся поки що цим, бебі. Коли вони підуть, я пошукаю тобі щось цікавіше.
— Але як гортатиму сторінки однією рукою? — запитав я, глянувши на книгу. Це була «Гінекологія для студентів старших курсів».
— Добре, що ти мені про це нагадав, бебі!
І він витягнув з кишені ключ.
— Зазвичай ми ховаємо наручники — ці хлопці надто м’якосерді.
Я бачив, що тепер він закріплює мені ногу, і заледве міг повірити своєму щастю. Це був чи не найкращий момент мого життя.
— О’кей, бебі! Поводьтеся належним чином! — і пішов, ще раз поправивши постелі.
— Якщо запитають, як вам тут ведеться, скажіть, що про вас добре дбають. Жодних дурнуватих відповідей — ті хлопці все одно не повірять, а вам же опісля доведеться мати справу зі мною!
Я розгорнув книгу. Перша ж сторінка змусила мене примружитися.
— Не знаю, чи достатньо я дорослий для того, щоб таке споглядати, — зауважив, показуючи сторінку Блендові.
Він витріщився, гарячково хапнув ротом повітря, вихопив книгу в мене з рук і поглянув на заголовок.
— Боже милосердний! Що це таке? — і кулею вилетів з кімнати та скоренько повернувся, важко дихаючи, з двомовною версією «Пекла» Дайте. Краще б я вже змовчав.
— Це їх вразить, — самовдоволено сказав Бленд. — Такого ті йолопи явно не читали.
За кілька хвилин по одинадцятій у коридорі почулися голоси.
Бленд, який чекав відвідувачів біля вікна, поправив свою куртку та пригладив волосся.
Хоппер сердито глипнув і закрив книгу.
— Ідуть!
До кімнати зайшло четверо. Перший був, мабуть, сам доктор Зальцер — найсолідніший з-поміж усіх, високий худий чоловік із розкішною гривою волосся а ля Падеревський[28], але сивий, як лунь. Чітко окреслене засмагле обличчя; очі глибоко посаджені й задумливі. Гадаю, він мав далеко за п’ятдесят, але був усе ще міцний, постава рівна й пряма, мов у кадета на параді. Одягнений у чорний піджак та смугасті штани, виглядав загалом бездоганно, мов манекен. Щойно розгледівши гриву волосся, ви відразу ж помічали його руки. Це були гарні руки: вузькі долоні з довгими пальцями конічної форми. Руки хірурга... чи вбивці. Вони з однаковим успіхом могли робити і те, і те.
28
Ігнацій Ян Падеревський (пол. Ignacy Jan Paderewski, (1860— 1941) — видатний польський піаніст, диригент, композитор, філантроп, політик, державний діяч. Маестро викликав захоплення також зовнішністю: його вирізняли довге руде волосся, аристократичність, невимушеність, елегантність, витонченість манер. Молоді музиканти намагалися копіювати і наслідувати його, особливо щодо зовнішнього вигляду та стилю одягатися.