— Не думаю, що містер Хоппер голодний, — прокоментував я, і кусень курчати, який саме жував, раптово видався мені травою. — Боюся, що і в мене вже пропав апетит.
Але Квелла не надто цікавили мої відчуття. Він вихором вилетів з кімнати — лише майнуло щось біле, і двері вмить зачинилися.
Хоппер скинув із себе простирадло та рвонув, було, за ним, але скінчив тим, що гепнувся на підлогу, притримуваний ланцюгом. Пронизливо скрикнув, скажено смикнув ланцюг і травмував щиколотку. Врешті, усвідомивши, що не може вивільнити ногу, усією своєю вагою кинувся на ліжко — просто на цеп. Почав щосили тягти його, і я похолов, спостерігаючи за Хоппером. З того місця, де я лежав, ланцюг видавався дуже крихким. На саму думку про те, що цей божевільний може його порвати, а я залишатимуся прикутим, мене овіяв холод. Рука сама потяглася до дзвіночка, і я дзеленькнув у нього.
Тепер Хоппер тряс ланцюг обома руками, та, впершись ногами у спинку ліжка, відхилився назад, і обличчя його побагровіло від напруження. Спинка ліжка зігнулась, але витримала натиск. Ланцюг також не піддався. Нарешті Хоппер відкинувся на ліжку, важко дихаючи, і я вже знав, що небезпека минула. Піт градом скочувався моїм обличчям. Іще до кінця не усвідомивши всієї небезпеки, я вже знав, що то були найгірші хвилини мого життя.
Пурпур Хопперового обличчя поступився мертвотній білості. Тепер він лежав непорушно, із заплющеними очима, а я чекав, не зводячи з нього погляду. На мій превеликий подив, невдовзі Хоппер мирно захропів.
У палату нарешті зайшов Квелл, тримаючи в руках гамівну сорочку. Обличчя його було бліде, але рішуче.
— Заспокойтеся! — сказав я, здивувавшись, однак, як кволо прозвучав мій голос. — Він заснув. Краще погляньте на його кайданки. Мені здалося, що вони ось-ось тріснуть.
— Цього не може бути, — відповів Квелл, кидаючи гамівну сорочку на підлогу. — Наручники виготовляють на спеціальне наше замовлення.
Він підійшов до Хоппера ближче і глянув на нього.
— Краще я все-таки вколю йому заспокійливе.
— Не робіть дурниць! — різко заперечив я. — Бленд попереджував, щоб ви до нього не підходили.
— Але ж йому треба зробити укол, — заперечив Квелл. — Якщо в нього станеться ще один такий напад, то це буде дуже небезпечно для його здоров’я. Хоч я й не дуже такого прагну, але це — мій обов’язок.
— До біса з вашими обов’язками!— нетерпляче сказав я. — Упоратися з цим хлопцем не легше, ніж із бомбою. Облиште його!
Квелл обережно наблизився до ліжка й тепер стояв, уважно придивляючись до Хоппера. Хропіння тривало, і, трохи заспокоєний, Квелл підняв із підлоги простирадло та почав вкривати Хоппера. Я спостерігав за ним, затамувавши подих, не впевнений, чи не симулює, бува, Хоппер. Не міг вирішити, чи Квелл дурний, чи дуже хоробрий. Він мусив бути або геть тупим, або ж мати сталеві нерви, щоб підійти так близько до буйного безумця.
Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йому — за відвагу.
— Здається, йому вже краще, — вже бадьорішим голосом сказав Квелл. — Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.
Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.
— Ви ризикуєте, — сказав я. — Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.
Квелл спантеличено глянув на мене.
— Я вас не зовсім розумію, — озвався він. — Ви поводитеся не як пацієнт.
— А я й не є пацієнтом, — урочисто промовив я. — Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?
Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.
Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувся — хоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.
— Послухай! — звернувся до нього я, сідаючи на ліжку. — А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.
Квелл серйозно глянув на мене — неначе кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.
— Я не можу цього зробити, — нарешті озвався він. — Це всупереч правил.
Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер м’яч був на його полі — йому і грати ним.
— Гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Мені залишається тільки молитися за тебе.
Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомогли — хіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів, — щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.
Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав, — це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.
Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І саме тоді, коли Квелл уже вставляв у вену голку, він подався назад, щось досадливо вигукнув та пішов до підноса, котрий залишив на комоді.
Повітря зі свистом вилетіло мені з грудей, і я спитав тремтячим голосом:
— Що, в біса, тепер не так?
— Я забув спирт, — сказав він. — Як нерозумно з мого боку! Перед тим, як зробити ін’єкцію, завжди слід протирати шкіру спиртом.
Тепер Квелл спітнів майже так само, як я, але його вчили завше протирати місце уколу, й саме так він і мав намір зробити — нехай там що.
Хоппер злегка порухався, коли Квелл протер йому руку спиртом. Я мало не вистрибнув з ліжка від нервового напруження, а Квеллова рука тремтіла, коли він знову почав шукати потрібну вену.
Усе нижче і нижче схилялася його голова, і ось вона знову майже за фут від Хопперової, і очі його зосереджені на вені.
Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.
— Обережно! — крикнув я.
Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.
VI
Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.
Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.
На тих двох я не дивився — боявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчання — звук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.
Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.