Дівчина продовжувала вивчати мене, і жилка на її щоці засмикалася частіше, а очі розширилися.
— Привіт! — мовив до неї якомога тепліше та життєрадісніше. І навіть видушив із себе посмішку.
Ось він — Меллой і його манери звабника: талант, який пошепки й затамувавши віддих, обговорюватимуть його внуки — якщо вони колись у нього будуть; у чому він дуже сумнівався.
— Хто ви? — вона не закричала і не почала дряпатися на стінку, проте нерв на обличчі продовжував сіпатися.
— Я щось на кшталт детектива, — сказав їй, намагаючись говорити переконливо. — І тут для того, щоб визволити вас.
Тепер, коли стояв ближче до неї, помітив, що зіниці її блакитних очей сильно звужені.
— У мене зовсім нема одягу, — озвалася вона. — Його забрали.
— Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?
— Добре.
Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.
— Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила пам’ять. Він дуже приємний, правда?
— Принаймні так мені казали, — обережно підтвердив я. — Але ж ви хочете додому, чи не так?
— У мене нема дому, — і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на м’яз, щоб якось прикрити його. — Не пам’ятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обов’язково відшукають його. А ви знаєте, де він?
— Так; саме тому я й тут.
Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.
— То ви знаєте, хто я? — сказала нарешті.
— Вас звати Ейнона Фрідлендер, — відповів я. — І ви мешкаєте у Сан-Франциско.
— Справді? А я цього не пам’ятаю. Ви впевнені?
Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.
— Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?
— Не думаю, що хочу цього, — озвалася вона. — Гадаю, мені краще поспати.
— Гаразд, — сказав я їй. — Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.
— Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.
— Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.
Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.
— Ви мені подобаєтеся, — сонно сказала вона. — Хто ви?
— Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.
Вона кивнула.
— Меллой: спробую запам’ятати. У мене дуже погана пам’ять. Я ніколи нічого не пам’ятаю.
І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.
— Здається, очі в мене злипаються.
Після тривалого часу — коли я вже думав, що вона заснула, — дівчина сказала якимось далеким голосом:
— Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.
Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на руках — якщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.
Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.
Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.
Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розв’язана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.
Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.
Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що це — Джек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.
21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.
28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.
29. 01. Поїздка додому на вікенд.
5. 02. Джек повертається на свій корабель.
І жодних записів аж до 10 березня.
10. 03. Досі нема листів від Джека.
12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.
16. 03. Почала працювати в «Крествейз».
18.03. Помер містер Кросбі.
Далі була суцільні пробіли — так само, як і в її пам’яті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не пам’ятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все пам’ятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.
Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давно — але не тепер — у цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не справляла враження такої, що здатна щось зам’яти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.
Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити, — це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.
І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.
Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.
Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.
— «Універсальні послуги» — до ваших послуг! — вигукнув він, хапаючи мене за руку. — Хочеш випити, друже?
— Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки, — мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.
— То що ви зробили — підірвали будинок?
— Прив’язали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою, — пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха, — трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?
Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.
Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.
— Тепер у гру вступає група прикриття, Майку, — зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому. — Стріляй, якщо треба буде!