— Перекинь дівчину мені через плече, — сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою. — До стіни приставлена драбина.
Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього в’яло звисали оголені рука й нога.
— Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники, — сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.
Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.
— Усе в порядку, Майку! — гукнув я. — Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них з’явилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.
Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.
Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.
— Ням-ням! — сказав він, тереблячи вуса. — Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!
Розділ п’ятий
І
Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».
Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих» — кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:
— Містер Меллой!
Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.
Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлого — можливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.
Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.
Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть ім’я капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж ні — вдовольнюся й старим.
Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.
— Паліть, — раптом неуважно озвався Віллет. Не відриваючи очей від гори паперів, підштовхнув до мене срібну сигаретницю.
Я вибрав собі товсту, із золотою фольгою на кінчику сигару і запалив. Сподівався, що від того почуватимуся хоч трошки багатшим, але намарне. Сигара була набагато кращою на вигляд, аніж на смак — як це переважно трапляється.
Зненацька, коли я саме почав дрімати, Віллет жбурнув папери на тацю для сміття, подався вперед і сказав:
— Ну, містере Меллой, тепер до справи; то в чому річ? Через десять хвилин у мене інша зустріч.
— То краще я прийду іншим разом, — мовив я. — За десять хвилин ми не встигнемо. Не знаю, у скільки ви оцінюєте спадок Кросбі, але це — кругленька сума. Не хочу кричати про це на усіх перехрестях, але невдовзі ви ним уже не розпоряджатиметися.
Ці слова змусили його здригнутися. Він похмуро глянув на мене, з притиском загасив сигару і перехилився через стіл до мене.
— Що ви маєте на увазі?
— Бажаєте почути подробиці чи достатньо побіжного огляду? — уточнив я. — Справа погана, як на це не поглянь, але в деталях вона викличе у вас мурашки по шкірі.
— Скільки часу вам потрібно?
— Півгодини; можливо, трохи більше. Крім того, у вас можуть виникнути питання. Тоді, скажімо, годину чи десь так. Але ви точно не нудьгуватимете: це я вам обіцяю.
Нахмурившись, він пожував нижню губу, потім узяв слухавку і скасував три наступні зустрічі.
Я бачив, що йому дуже цього не хотілося. Десятихвилинна зустріч з таким крутим чолов’ягою, як Віллет, приносить сотню, а то й більше баксів — звичайно, йому.
— Говоріть, — сказав він, відкидаючись у кріслі. — Чому ви не зв’язалися зі мною раніше?
— А це якраз частина моєї історії, — сказав я йому і поклав капелюх на крісло. Мав відчуття, що з купівлею нового мені доведеться зачекати. — Останніх п’ять днів я провів у божевільні.
Цього разу мені не вдалося його приголомшити. Він щось буркнув, але вираз обличчя не змінився.
— Але ще до того, як почну, — сказав я, — можливо, ви б повідали мені про стан банківського рахунку міс Кросбі? Уже поглянули на нього?
Він заперечно хитнув головою.
— Управитель банку цілком слушно відмовив мені. Якби він показав рахунок і про це стало відомо, банк утратив би клієнта — а це великі гроші. Але він таки повідомив мені, що була оформлена боргова розписка на пред’явника і гроші страховки зняті з рахунка.
— А він не сказав, коли?
— Невдовзі після офіційного затвердження заповіту.
— То ви написали міс Кросбі й запросили її до себе?
— Так. Вона буде у мене завтра в обід.
— Коли ви їй написали?
— У вівторок: п’ять днів тому.
— Вона вам відповіла?
Він кивнув.
— Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.
Я струсив попіл у срібну попільничку.
— Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.
Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.
— Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинок — її власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?
Він заперечно хитнув головою.
— Отож, ми просто сиділи й балакали, — провадив я далі. — Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?
Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.
— Наскільки розумію, вони не ладнали між собою — але не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.
Я сказав, що знаю.
Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.
— Продовжуйте, — нарешті коротко озвався Віллет. — Що ще вона сказала?
— Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на ім’я Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шеррілл — темна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.
Віллет мовчав, вичікуючи.
— Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу, — продовжив я, — і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і з’явився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.
Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом: