— Морін сама вам про це розповіла?
— Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вона — дипломований лікар, до того ж, друг сім’ї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.
Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.
— Продовжуйте, — сказав він, відкинувшись у кріслі.
— З якоїсь причини медсестра на ім’я Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільню — аби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.
— Ви хочете сказати — всупереч її волі?
— Не просто всупереч волі — впродовж двох років її накачували наркотиками.
— Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?
— Цього я не знаю.
Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.
— До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони, — додав я, — то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.
— Справді? — Віллет спохмурнів. — Чи спроможна вона вчинити скандал?
Я йому неприємно посміхнувся.
— Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто сором’язливі, аби їхні імена з’являлися в газетах?
Він підпер підборіддя рукою і глибоко замислився.
— Думаю, що я міг би виділити їй невеличку компенсацію, — нарешті озвався він, але сказав це нерадо. — Хотів би зустрітися з нею.
— Ніхто її не побачить, поки вона не буде до цього готова. Просто зараз Ейнона ще не при тямі, — я з притиском загасив сигару і запалив власну сигарету.
— Про її викрадення буде повідомлено в поліцію. А якщо це стане відоме, то й уся брудна історія потрапить на перші шпальти газет. І тоді вашим завданням буде передати мільйони Кросбі в дослідницький центр. А там уже самі вирішуватимуть — хто обслуговуватиме рахунок: ви чи хтось інший. Боюся, що це буде хтось інший.
— Тоді ще більше підстав поговорити з Фрідлендер, — сказав Віллет — Як правило, такі конфлікти легко залагоджувати.
— Не будьте так упевнені в цьому. До того ж, іще маленький інцидент, що стався зі мною, — м’яко нагадав я. — Мене також викрали і тримали за бранця впродовж п’яти днів, і мені теж уприскували певну кількість наркотичних речовин. І про цю дрібничку також стане відомо поліції.
— Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи? — запитав він і вперше відтоді, як я з’явився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку. — Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось п’ятсот доларів.
Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.
— Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик», — запропонував я. — Але, сподіваюся, це буде окрема оплата — понад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?
— Звісно.
— Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову, — сказав я. — Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.
Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.
— Ви це п’єте? — запитав він, знову всідаючись у крісло.
Я сказав, що п’ю — за першої-ліпшої нагоди.
Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.
— Наливайте собі самі! — сказав.
Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його ім’я може бути в цьому замішане.
— Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбі — на совісті Дженет, — повідав я Віллетові. — Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.
Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакше — якщо знову ж таки вірити Морін — то через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла миш’як.
Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.
— Боже правий! — сказав він, затамувавши віддих.
— І це також зам’яли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, зв’язатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй п’ятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.
Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.
— Дворецький сім’ї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював, — провадив я далі. — Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер від серцевого нападу — що є, по суті, також убивством. Тож маємо вже два вбивства. Тепер переходимо до третього. То як вам це подобається?
— Продовжуйте, — твердим голосом сказав він.
— Чи пам’ятаєте ви сестру Гарні? Місіс Зальцер визнала, що викрала її, але, якщо вірити її словам, Гарні послизнулась, упала з пожежної драбини і зламала собі шию. Місіс Зальцер заховала її «десь у пустелі». А це також убивство.
— Фантастика, — озвався Віллет.— Просто неймовірно!
— Але це неймовірно, лише якщо брати до уваги мотив. І тут у нас виступають двоє: місіс Зальцер і Шеррілл, які скоїли три вбивства на двох, не кажучи вже про викрадення Ейнони Фрідлендер та моє власне. І все це лише заради того, щоб уберегти Морін від преси! Ось що робить цю справу такою неймовірною. Але, гадаю, тут приховано набагато більше, ніж ми знаємо. Щось мені підказує, що ті двоє відчайдушно намагаються втримати у мішку вельми енергійного кота, котрий щосили рветься звідти. Я маю намір дізнатися, що це за кіт.
— І зовсім не розголосу вони бояться, — зауважив Віллет. — Врахуйте, що тут крутяться великі гроші.
— Так, але за всім цим ховається якийсь таємничий кіт, котрого ми ще не знайшли. І я маю намір оголосити на нього полювання. Так чи інакше, а роботу продовжуватиму: моя місія не закінчена. Однак я ще не завершив розповідь. Ниточка в’ється далі. Морін повідала мені, що коли вона успадкувала гроші, Шеррілл виявився звичайним шантажистом і почав вимагати свою частку. Він сказав їй, що підкине газетам історію про те, як вона відбила його у Дженет, а натомість та вбила батька й покінчила життя самогубством. Але якщо Морін придбає для нього «Дрім шіп», то він триматиме язик за зубами. Вона змушена була купити йому цю яхту: тому й перевела гроші зі страховки в облігації на пред’явника. І передала облігації Шерріллові. Уявіть, який галас здіймуть газети, коли стане відомо, що Морін Кросбі утримує кубло розпусти! Хіба не перейдуть тоді усі грошенята родини Кросбі у розпорядження дослідницького центру?