Віллет позеленів.
— Морін купила «Дрім шіп»?
— Принаймні так вона мені повідала. Також сказала, що боїться Шеррілла, й саме в цей драматичний момент Шеррілл і з’явився власною персоною. Він заявив, що має намір помістити Морін туди, де ніхто ніколи її не знайде, та спекатися мене у той же спосіб. Я почав, було, з ним невеличку суперечку, аж раптом хтось за моєю спиною огрів мене кийком, а отямився я вже у санаторії доктора Зальцера. Не описуватиму вам, що було далі, аби не марнувати час. Достатньо сказати, що моєму помічникові вдалося обдурити Лессвейза, відрекомендувавшись відомим письменником, і напроситися на щомісячний візит до клініки разом з членами міської ради. Він знайшов мене у клініці і витягнув звідти, а ми прихопили зі собою ще й Ейнону Фрідлендер. І тепер нам слід з’ясувати, чи виконав Шеррілл свою погрозу сховати Морін. Якщо завтра вона не з’явиться, то її таки сховали: можливо, навіть на яхті Шеррілла. Але якщо Морін таки прийде, то я схильний думати, що вона замішана в цьому бізнесі — разом з усіма, а відвезла мене в той свій будинок, аби Шеррілл зміг легше вийти на мене.
Віллет налив собі ще порцію, і рука його при цьому тремтіла.
— Не думаю, що це можливо, — сказав він.
— Побачимо. Але якщо Шеррілл справді утримує її силою, то чи маєте ви повноваження заблокувати її кошти?
— Я взагалі ніяк не можу вплинути на її гроші. Усе, що можу зробити — це повідомити іншим опікунам, що вона порушила умови заповіту.
— А хто ці інші опікуни?
— Містер Ґлинн та містер Копплі, мої шефи з Нью-Йорка.
— Чи не повинні ви з ними порадитися?
— Не на цьому етапі, — сказав він і почухав підборіддя. — Буду відвертим з вами, Меллою. Вони без жодних вагань точно виконають усі умови заповіту і не зважатимуть на те, що дівчина може бути невинна. Як на мене, умови заповіту надто жорсткі. Кросбі обумовив: якщо ім’я Морін потрапить у газети, то гроші мають перейти у розпорядження дослідницького центру. Гадаю, він справді трохи втомився від її вибриків, але навряд чи усвідомлював, що дав безпринципному шантажистові прекрасну зброю проти неї. Саме так, певно, й сталося.
— Чи спадало вам на думку, що ми фактично покриваємо три вбивства? — спитав я, щедро пригощаючись віскі. Від усіх цих розмов у мене пересохло в роті. — Поки що Брендон копає не дуже глибоко, бо він боїться грошей Кросбі, але якщо всі факти вказуватимуть на те, що Морін замішана у цих вбивствах, то йому доведеться забути про її гроші та вдатися до якихось дій — і тоді нам з вами це так не минеться.
— Усі сумнівні моменти ми повинні витлумачити на її користь, — якось ніяково сказав Віллет. — Я би собі не пробачив, якби поквапними діями несправедливо позбавив дівчину грошей. То що з тією Фрідлендер? Як скоро вона зможе заговорити?
— Не знаю. Якщо судити з її вигляду, то принаймні через кілька днів. Поки що вона навіть не може згадати, хто зона.
— Дівчина зараз у лікарні?
Я заперечно хитнув головою.
— Нею опікується моя секретарка, міс Бенсінґер. Я викликав до Ейнони лікаря. Він сказав, що мало чим може зарадити і що це лише питання часу. Сьогодні я вирушаю у Сан-Франциско, щоб зустрітися з її батьком. Можливо, він допоможе повернути їй пам’ять.
— Ми оплатимо видатки, — озвався Віллет. — Виставте нам рахунок.
Він запалив іще одну сигару.
— Що ви маєте намір робити далі?
— Слід вичекати і з’ясувати, чи не з’явиться Морін. Якщо ж ні, то прослизну на «Дрім шіп» і пошукаю її там. Я дещо замислив, і в мене є кілька ниточок, які слід зв’язати в одне ціле.
Почувся стук у двері, зайшла платинова блондинка і, погойдуючи стегнами, пропливла до стола Віллета.
— Місіс Поллард уже втрачає терпець, — проворкотіла вона. — І щойно надійшло ось оце. Я подумала, що ви захочете негайно про це дізнатися.
Вона подала йому клаптик паперу. Віллет прочитав написане, і брови його полізли вгору.
— Гаразд. Скажіть місіс Поллард, що я прийму її через п’ять хвилин.
І він поглянув на мене.
— Міс Кросбі завтра не прийде — вона летить у Мексику.
— А хто телефонував? — спитав я, подавшись уперед.
— Той чоловік не відрекомендувався, — повідала, звертаючись до Віллета, платинова блондинка. — Він лише сказав, що говорить від імені міс Кросбі й попросив переказати вам це негайно.
Віллет, значуще звівши брови, глянув на мене.
Я кивнув.
— Гаразд, міс Пальметер, — сказав він. — Можете йти.
Я узяв капелюх і звівся на ноги.
— Здається, мене чекає візит на «Дрім шіп», — резюмував я.
Віллет сховав склянки та віскі.
— Краще не розповідайте мені про нього, добре? — сказав він. — Ви ж будете обережні, чи не так?
— Вас здивує, наскільки я буду обережний!
— Можливо, вона й справді летить у Мексику? — із сумнівом у голосі додав Віллет.
Я криво йому посміхнувся, але він мені не відповів.
— Побачимося, — сказав я і вийшов у приймальню.
Огрядна, кричуще одягнена жінка з перлами на шиї завбільшки як мариновані цибулини сиділа, важко дихаючи, в одному з крісел. Коли я проходив мимо неї, вона зміряла мене крижаним поглядом.
Вишкірившись, я озирнувся на платинову блондинку.
Та широко розплющила очі, подивилася на мене без всякого виразу й відвела погляд.
Я вийшов, і на моїх губах застигла посмішка — як небажане дитя на ґанку будинку.
II
Джек Керман саме показував Тріксі, моїй телефоністці, як Ґреґорі Пек[30] цілує головну героїню, коли я важкою ходою увійшов у приймальню. Вони відскочили одне від одного зі швидкістю блискавки. Тріксі плюхнулася на стілець і гарячково почала втикати та виймати штекери, демонструючи при цьому дивовижну невправність.
Керман самовдоволено посміхнувся, скорботно кивнув головою і зайшов слідом за мною в кабінет.
— Чи мусиш ти це робити? — спитав я, підходячи до свого столу та відчиняючи шухляду. — Чи не занадто вона молода?
Керман хмикнув.
— Судячи з того, як вона поводиться — ні! — відповів.
Я витягнув із шухляди свій поліцейський револьвер 38-го калібру, засунув його у бічну кишеню штанів і взяв кілька додаткових обойм.
— А в мене новини, — сказав Керман, скоса спостерігаючи за мною. — Хочеш почути їх зараз?
— Почую вже у машині. Ми з тобою їдемо в Сан-Франциско.
— Озброєні?
— Так. Віднині я більше не ризикуватиму. В тебе зброя при собі?
— Можу її прихопити.
Поки він ходив за своєю «пушкою», я зателефонував Полі.
— Як там Ейнона? — запитав, коли вона взяла слухавку.
— По-старому. Щойно був лікар Манселл. Він зробив їй укол — дав заспокійливе. Лікар каже, що знадобиться чимало часу, перш ніж вона отямиться.
— А я збираюся зустрітися з її батьком. Якщо він забере її до себе, у нас розв’яжуться руки. Ти хоча в порядку?
Вона сказала, що так.
— Загляну на зворотному шляху, — пообіцяв я і повісив слухавку.
Ми з Керманом спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли з контори і попрямували до «бьюїка».
— Сьогодні увечері нам ще треба буде пробратися на яхту, — повідомив я, заводячи двигун.
— Офіційно чи неофіційно?
— Неофіційно: так, як це зазвичай роблять у фільмах. Можливо, нам навіть доведеться добиратися туди плавом.
— А як же акули? — запитав Керман. — До того ж, нас можуть застрелити, коли ми пробиратимемося на борт.
— Вони неодмінно так і зроблять, якщо нас помітять, — я прослизнув повз вантажівку і виїхав на Центральну авеню на такій швидкості, що це приголомшило двох таксистів та дівчину в «понтіаку».
30
Грегорі Пек (англ. Gregory Peck, 1916 — 2003) — американський актор, зірка Голлівуду 1940-1960-х років.