— Так, справді: чудовий вибір, — похмуро сказав Керман. І втиснувся у своє сидіння. — Я просто не можу цього дочекатися. Можливо, мені краще таки скласти заповіт.
— А в тебе є що залишати? — уточнив я, здивований, і різко загальмував перед червоним світлом.
— Кілька старих заяложених поштівок та опудало щура, — пояснив Керман. — Залишу їх тобі.
Коли світлофор блимнув зеленим, я запитав:
— То які в тебе новини? Накопав щось на місіс Зальцер?
Керман запалив сигарету і жбурнув сірник прямо на заднє сидіння «понтіака», який саме намагався обігнати нас.
— Еге ж. Дивися на дорогу, а то тебе занесе на повороті. Я копав увесь ранок. І знаєш, хто вона?
— Кажи вже!
— Друга дружина Макдональда Кросбі: матір Морін!
Я різко крутонув кермо убік, мало не врізався у вантажівку, що глухо гуркотіла поруч, і майже почув, як водій матюкнувся. Умить я вивернув кермо в інший бік.
— Я казав тобі: стеж за дорогою, — промовив Керман, вишкірившись. — Гарненька новина, чи не так?
— Продовжуй: щось ще?
— Двадцять три роки тому місіс Зальцер працювала лор-лікарем у Сан-Франциско. Кросбі познайомився з нею, коли вона лікувала Дженет з приводу якоїсь дрібниці. Одружився. Вона продовжувала практикувати, перепрацьовувала, мала нервовий зрив і змушена була полишити практику. Кросбі з нею не зжився. Він застукав її із Зальцером і розлучився. Коли Кросбі переїхав у Оркід-сіті, вона переїхала також — щоби бути поближче до Морін. Як тобі це?
— Думаю, це пригодиться нам.
Ми виїхали на трасу Лос-Анджелес — Сан-Франциско, і я натиснув на педаль газу.
— Це пояснює багато що, але не все. Тепер зрозуміло, чому вона замішана в цю гру. Звісно ж, вона зацікавлена у тому, щоби донька зберегла свої гроші. Але... Боже ж мій! Подумати лише, як далеко вона в цьому зайшла! На мою думку, вона ненормальна.
— Можливо, що й так, — самовдоволено заявив Керман. У Медичній асоціації про неї висловлювалися дуже обережно. Просто констатували, що був нервовий зрив, не вдаючись у подробиці. Вона надто затисла горло пацієнта... просто у розпал операції. Медсестра казала мені, що якби не анестезіолог, вона б перерізала пацієнтові горло: ось так.
— У Зальцера є гроші?
— Ані копійки.
— То на які гроші він придбав цей санаторій? Імовірно, за гроші Кросбі. Смерть сестри Гарні їй так не минеться. Коли поліція знайде тіло, я маю намір піти до Міффліна.
— Вони можуть так ніколи й не знайти тіло, — озвався Керман. Він був не надто високої думки про поліцію Оркід-сіті.
— Після того, як побачусь із Морін, я їм допоможу.
Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки, бо я напружено розмірковував.
Нарешті Керман сказав:
— А чи не змарнуємо ми час, зустрічаючись із старим Фрідлендером? Чи не краще було б просто йому зателефонувати?
— Запізно тебе осявають блискучі ідеї, чи не так? Фрідлендер може бути не в захваті від того, щоб забрати доньку до себе. Телефонну розмову можна урвати надто швидко, а в мене відчуття, що з ним треба побалакати довше.
За кілька хвилин по третій ми перетнули міст Окленд-бей, звернули з Третьої вулиці на Монтгомері-стрит і виїхали на Каліфорнія-стрит.
Помешкання Фрідлендера було десь на середині вулиці, справа. Це — один із стандартних непоказних багатоквартирних будинків: шестиповерховий «мурашник», звідкіля долинали різкі звуки радіо та крики дітлахів. Назустріч нам кам’яними сходами злетіла зграйка галасливих хлоп’ят. Вони почали виробляти з нашою машиною все, що хотіли: хіба лише не попроколювали шин і не вкинули запалений сірник у бак з пальним.
Керман вибрав найбільшого і найміцнішого з них та вручив йому півдолара.
— Тримай своїх приятелів подалі від машини і тоді отримаєш ще півдолара, — додав він.
Хлопець трохи відступив і відразу ж уперіщив одному з дітлахів межи вуха, аби продемонструвати свої добрі наміри. Коли ми полишали його, він саме давав стусана іншому.
— Хороша місцина, — зауважив Керман, підкручуючи вуса.
Ми піднялися сходами і почали вивчати два довгих ряди поштових ящиків. Квартира № 25, в якій мешкав Фрідлендер, — на п’ятому поверсі. Будинок без ліфта, тож нам довелося долати сходові марші пішки.
— Чудово буде, якщо він не вдома, — задихаючись і витираючи піт з чола, мовив Керман, коли ми зупинилися на четвертому поверсі перепочити.
— Ти забагато п’єш, — сказав я, підіймаючись вище.
Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.
Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний солом’яний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.
Ми попрямували до кімнати № 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.
Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручку — ще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.
Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.
— Гадаєш, то був постріл? — пробурмотів Керман.
Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.
Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.
На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.
Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.
— Виходь! — раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево. — Руки вгору!
Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.
Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.
— Ти не зможеш утекти! — гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа. — Ти оточений!
Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.
Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.
Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицю — на звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.
Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.