— Хочу зателефонувати Полі,— пояснив я. — Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.
— Заспокойся, — сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований. — Твоя уява надто вже розгулялася.
— Сподіваюся, що причина саме така, — сказав я і попростував до телефонної будки.
Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.
— Поглянь-но!
І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.
Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:
«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»
— Купи це, — сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.
Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.
Вона повинна бути вдома — ми погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора з’єднати знову.
Поки мене з’єднували ще раз, я відчинив двері.
— Ніхто не відповідає, — пояснив. — Виклик повторюють.
Обличчя Кермана спохмурніло.
— Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.
— Ми доїдемо швидше, — пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.
Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.
Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.
— Її знайшли сьогодні опівдні, — гаркнув він мені у вухо, — вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.
— Вона перша з них не витримала, — зауважив я. — Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.
Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки дев’яносто дві милі на годину[32] і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож з’їхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.
Ми домчали до Оркід-сіті на п’ятнадцять хвилин раніше запланованого — і що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок п’ять хвилин!
Пола винаймала помешкання на Парковому бульварі — за сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.
Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.
Я відступив од дверей.
— А тепер навалімося разом, — запропонував я Керманові.
Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.
Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.
— Якщо той ще раз зателефонує — повідом йому номер Поли, — сказав Тріксі та повісив слухавку.
Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.
— Нам треба вирушити на «Дрім шіп», — сказав рішуче Керман. — І то негайно.
Я кивнув головою, погоджуючись.
— Та не переживай ти так! — заспокоїв.
— Якого дідька! — вигукнув Керман і вирушив до дверей. — Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!
— Заспокойся! — знову сказав я, не рухаючись. — Сядь і не метушися!
Керман рушив до мене.
— Ти що, здурів?
— А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? — спитав я, дивлячись на нього. — Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.
Керман зробив нетерплячий жест.
— Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!
— Стули пельку! — гаркнув я. — Випий чогось. Ти залишатимешся тут!
Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.
— Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, — зронив я. — Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє — але не раніше.
Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.
0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.
І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.
— Візьму, — сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.
— Меллою? — спитав чоловічий голос.
— Так!
— Це Шеррілл.
Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.
— Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою, — сказав Шеррілл. Голос його був м’який: він наче проворкотів це мені на вухо.
— Знаю.
— Ти б краще прийшов за нею, — порадив Шеррілл. — Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?
Я сказав, що зрозумів.
— Тож до зустрічі о дев’ятій, — повторив він і повісив слухавку.
IV
Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день — а то й частину ночі — до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.
Нелегка робота — зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, — просто б не зміг її виконувати.
Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди — та й не прагнув цього.
Нахмурився, коли мене побачив.
— Іди звідси, — сказав він якимось безнадійним голосом. — Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми — в мене повно власних.
Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.