— Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, — сказав я. — І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?
У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.
— Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, — озвався лейтенант. — Що тебе гризе?
— Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, — і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.
— Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.
— Пам’ятаю, — відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. — Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.
— І хто був той перший?
Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.
— А це вже не твоя справа, — озвався він. — Сядь і не напирай на мене.
Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.
— Принесіть справу Фрідлендер знову, — сказав йому Бредлі. — Але хутко — джентльмен поспішає.
Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.
Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.
— Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? — запитав він, не дивлячись на мене.
— Так, — коротко сказав я.
Він кивнув головою.
— Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?
— Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?
Він вишкірився.
— Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?
— Вона.
— Ну й дівиця!
— Чув, у Зальцера була якась буча, — зронив я, спостерігаючи за Бредлі. — Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.
— Не надто переживатиму — мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.
Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:
— Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.
Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.
— Ні. Як ти кажеш — одна з медсестер Зальцера?
— Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.
Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.
— Так чи інакше — з неї тепер мало користі, бо вона мертва, — додав я.
— Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? — запитав він уїдливо.
— Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі — ймовірно, поблизу санаторію.
— Хто тобі це сказав?
— Одна ворожка нашептала.
Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.
— Краще б ти розповів про це Брендону — це робота відділу убивств.
— Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.
Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.
— Ви, молоді, надто спритні, — констатував він. — Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?
— Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?
Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.
Бредлі розв’язав стрічки й відкрив папку.
І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.
— Що це, в біса, таке? — почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.
— Заспокойся, — сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.
Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.
Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.
— Що це таке? — спитав Бредлі. — Ти що, граєшся зі мною?
Клерк витріщився на чисті аркуші.
— Я не знаю, сер! — сказав він, збліднувши. — Папка була зав’язана, коли я брав її у вас.
Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.
— Забирайся! — вигукнув він.
Клерк вийшов.
Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:
— Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!
— Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?
Бредлі кивнув.
— Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.
— І нема жодних копій?
Він заперечно хитнув головою.
Якусь мить я розмірковував.
— А той хлопчина, який просив папку, — додав я, — був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?
Бредлі витріщився на мене.
— Т-так! Ти знаєш його?
— Бачив.
— Де?
— Тобі потрібні ті папери?
— Звісно! Що ти хочеш цим сказати?
Я підвівся.
— Дай мені час до завтра — до дев’ятої години вечора, — сказав йому. — І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?
— Про що це ти говориш? — вимогливо спитав Бредлі.
— Завтра в мене будуть або папери, або той чоловік — якщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота, — сказав я і вирушив до дверей.
— Агов! Вернися! — гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.
V
Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.
Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.
Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.
Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.
— Вибачте, містере, — нарешті озвався він. — Але такого я не можу зробити — це б зруйнувало мій бізнес.
Керман погойдувався у кріслі — сигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:
— А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.
Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.
— Я не можу цього зробити, — повторив він, — просто не можу. Власник «Дрім шіп» — один з найкращих моїх замовників.
— Недовго він ним ще залишатиметься, — зауважив я. — Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.
— Сотня баксів, — презирливо сказав Декстер. — Та Шеррілл платить мені набагато більше — постійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.
Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.
— Послухай! — сказав я Декстерові. — Усе, чого ми хочемо, — це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби це — і отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?