— І ви будете всередині одного з ящиків, — зауважив Декстер. — Це далеко не найкраща ідея. Нікому не можна ступати на борт того судна без спеціального дозволу. Якщо вони вас схоплять — а це неодмінно зроблять — то зрозуміють, що до цього причетний я. Найменше, що вчинить Шеррілл, це заблокує мої рахунки. А найімовірніше, пошле когось, щоби проломити мені череп. Я на це не піду.
Наповнивши склянки знову, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Час невпинно збігав.
— Послухай-но, Джо, — сказав Майк, подавшись уперед, — цей хлопець — мій друг, розумієш? І він хоче дістатися на борт тієї яхти. А якщо він чогось хоче, то так і буде. Шеррілл — не єдиний, хто здатний проломити тобі череп. То ти робитимеш, що ми кажемо — чи нам вдатися до рішучіших дій?
Керман витягнув свій кольт 45-го калібру і поклав на стіл.
— Коли він закінчить з тобою, то за справу візьмусь я, — зауважив він.
Декстер зирнув на кольт, намагаючись уникнути Майкового пильного погляду.
— Ви, хлопці, мене не залякаєте, — якось кволо озвався він.
— Але спробувати можна, — спокійно зауважив Керман. — Даємо тобі десять секунд на роздуми.
— Не тисніть на чоловіка, — сказав я і витягнув з гаманця десять десятидоларових банкнот. Розклав їх на столі й підсунув Декстерові.
— Ну ж бо — бери свої гроші та рухаймося. Зі Шерріллом уже майже покінчено. Назавтра там будуть копи. Тож бери гроші, поки тобі їх пропонують.
Декстер повагався, потім зібрав купюри і перерахував їх брудними пальцями.
— Для іншого я би й пальцем не поворухнув, — сказав він Майкові.
Ми допили віскі, відсунули стільці й вирушили у порт. Була задушлива ніч — ані натяку на вітерець чи дощ. Далеко на горизонті я розгледів вогні яхти «Дрім шіп».
Темним провулком ми дісталися складу Декстера. Й усе це — в цілковитій темряві. Коли відчинили двері пакгаузу, в ніс нам ударив запах смоли, масел, вологого одягу та гуми.
Склад був великий, заставлений ящиками, бухтами канатів та згортками у просмоленому папері, що чекали своєї черги, аби бути доставленими на судна, які стояли на рейді. Посеред пакгаузу виднівся квадратний п’ятифутовий пакувальний ящик.
— Ось він, — похмуро сказав Декстер.
Ми зайнялись ящиком.
— Мені потрібні молоток і стамеска, — повідомив я Декстерові.
Поки той ходив за інструментами, Керман перепитав мене:
— Ти впевнений, що варто це робити?
Я кивнув.
— Якщо поталанить, то матиму принаймні півгодини на борту — адже вони чекають на мене лише о дев’ятій. Зможу багато чого зробити за цей час. Коли ви з Майком підгребете туди близько дев’ятої, я вже щось надумаю, щоб ви також змогли дістатися на яхту. А вже опісля кожен діятиме самостійно.
Повернувся Декстер з інструментами.
— Прицвяховуйте мене якомога легше, — попередив я Кермана. — Мені треба буде вибратися звідти якнайшвидше.
Майк махнув рукою, щоби Декстер відійшов.
— Ми самі цим займемося, друже. Просто сядь он там і будь чемний.
Він не хотів, щоб Декстер бачив кулемет Стена, котрого витягнув зі своєї валізи. Під прикриттям окоренкуватої постаті Фіннеґана Керман поклав зброю на дно ящика.
— Тут достатньо місця, — сказав він мені. — Ти впевнений, що не хочеш, аби я зробив це замість тебе?
Я заліз у ящик.
— Ви з Майком прибудете о дев’ятій. Але якщо в човні Шеррілла буде більше, ніж один чоловік, і ви прикинете, що не впораєтеся з ними, тоді сідай у човен сам. У будь-якому разі вони вважатимуть, що ти — це я. Якщо почуєш стрілянину на борту, мчи до Міффліна за підмогою і розпочинайте бій. Гаразд?
Керман кивнув. Вигляд у нього був стурбований.
— Майку, будь поруч із Декстером. Якщо він нас продасть, стукни його по голові й викинь за борт.
Люто зирнувши, Майк сказав, що неодмінно так і зробить.
Коли Керман закріпив кришку, в ящику виявилося достатньо місця для того, щоб я міг сісти, притиснувши коліна до підборіддя. Повітря надходило через стики у стінках. Я прикинув, що зможу вибратися звідти приблизно за хвилину.
Керман забив кришку цвяхами, і втрьох вони поставили ящик на тачку. Моя мандрівка на пристань виявилася достатньо жорсткою, і поки вони перевантажували ящик на моторний човен, я заробив кілька гарненьких синців.
Двигун з пихтінням завівся, і ми вийшли у відкрите море. Вітер, що долітав до мене крізь щілини в ящику, був пронизливий, а рух човна крізь буруни добряче докучав мені.
Спливали хвилини, й нарешті Майк шепнув мені крізь щілину, що ми причалюємо до «Дрім шіп».
Чийсь голос окликнув нас, і відбулася коротка сердита розмова. Хтось рішуче заперечував проти того, аби перевантажувати ящик у темряві. Декстер зіграв свою роль добре. Він сказав, що назавтра має навідати хворого брата, і якщо вантаж не заберуть зараз, то чекатимуть на нього ще день.
Чоловік на борту матюкнувся і звелів чекати, поки він спустить піднімальну стрілу.
Майк тримав мене в курсі, коментуючи все, що відбувається, крізь вентиляційні отвори в ящику.
Після деякої затримки ящик різко смикнули й підняли в повітря. Моє приземлення також не можна було назвати лагідним — воно було до біса грубим. Ящик гепнув кудись униз, і мене добряче струсонуло.
Чоловік, який сварився з Декстером, знову матюкнувся. Його голос прозвучав десь зовсім поруч, потім гримнули двері, і я залишився сам.
Вичекав, прислухаючись, однак нічого не почув. Невдовзі вирішив, що можна вже вилазити. Підважив стамескою кришку й відхилив фанеру. Менш ніж за хвилину вибрався з ящика. Тепер я був у суцільній темряві. Запах у приміщенні був такий, як і на складі Декстера, тож я вирішив, що перебуваю в трюмі.
Витягнувши ліхтарик, я освітив просторе приміщення. Тут було повно краму, спиртне та бочки з пивом, до того ж, панувала абсолютна тиша. У дальньому кінці виднілися двері. Я підійшов, відчинив їх на кілька дюймів і визирнув у вузький, тьмяно освітлений коридор.
На стегні відчував важкість кулемета. Я не дуже хотів його брати, але Керман наполіг. Він сказав, що зі «Стеном» при собі я зможу посперечатися чи не з половиною екіпажу. Я ж у цьому сумнівався і взяв кулемет лише, щоб заспокоїти Кермана.
Почав прокрадатися коридором до вертикальних залізних сходів, котрі спостеріг у дальньому кінці, що вели, як гадав, на палубу. Але на півдорозі різко зупинився. Бо на сходах з’явилася пара черевиків, а потім і ноги в білих формених штанях. За мить переді мною уже стояв матрос і витріщався на мене.
Він був кремезний — майже такий самий, як я — і вигляд у нього був далеко не дружній. Я наставив на нього ручний кулемет і вишкірився.
Його руки так швидко зметнулися вгору, що він кісточками пальців зачепив низьку стелю.
— Відкриєш пащу — і я прошию тебе наскрізь! — прошипів я.
Він стояв нерухомо, вилупивши очі на мій кулемет, і щелепа його відвисла.
— Обличчям до стіни! — наказав я.
Він розвернувся, і я огрів його руків’ям зброї по м’язистій потилиці.
Коли він падав, я підхопив його за комір і лагідно поклав на підлогу.
Будучи схвильованим, я аж спітнів. Мені слід було його кудись відтягти, поки в коридорі не з’явився хтось іще.
Поруч зі мною були двері. Повернувши ручку, я зазирнув у порожню каюту. Можливо, це й була каюта того матроса, з якої він щойно вийшов.
Я підхопив моряка під пахви й затягнув у каюту. Причинив за собою двері, а потім ще й узяв їх на засув.
Діючи швидко, перебрався у його одяг.
Кашкет із козирком був трохи завеликий на мене, але принаймні приховував обличчя.
Я заткнув йому рота, загорнув у простирадло й обв’язав ременем, а потім ще й мотузкою, яку знайшов у каюті. Вклав його на койку і залишив кулемет обіч, натомість витягнув з кишені штанів свій кольт 38-го калібру і попрямував до дверей.
Прислухався, не почув ані звуку, відчинив двері й визирнув. У коридорі було порожньо, мов у мізках мертвяка — і так само тихо. Я вимкнув ліхтарик, вислизнув з каюти і зачинив за собою двері.
Глянув на годинник. Восьма двадцять п’ять. До появи Кермана залишалося тридцять п’ять хвилин.