Морін рвонула до дверей веранди. Я спробував стримати її, але не встиг. Вона вибігла на веранду і злетіла сходами вниз.
— Він мертвий, — почув я слова Міффліна і вибіг слідом за Морін.
Ми з Керманом були на першому ярусі тераси, коли вона опинилася вже на четвертому. Я втримав Кермана за руку.
— Нехай Міффлін наздоганяє її, якщо вона йому потрібна, — сказав. Міффлін саме підбігав до нас.
— Куди вона побігла? — спитав вимогливо він.
Я показав напрямок.
Морін бігала добре і саме досягла нижньої тераси. Міфллін рвонув, було, за нею, але потім зупинився. Вона мчала просто до краю скелі — й продовжувала рухатися далі.
Кілька хвилин ми стояли нерухомо, дослухаючись і вичікуючи. Але не почули нічого. Складалося таке враження, ніби простір між вершиною скелі та морем просто розступився і поглинув її.
— Це — найкращий вихід для неї, — сказав я, повертаючись у будинок. Відчував смертельну втому. Навіть якщо Морін і була божевільна, все ж вона була прекрасна, а мені завжди шкода, коли намарно гине краса.
Коли ми вийшли на веранду, я запитав у Кермана:
— То ти таки видряпався на скелю?
Керман кивнув.
— Я викарабкався опуклістю, — сказав він, картинно здригнувшись. — Боюся, вона снитиметься мені щоночі — до кінця моїх днів. Пола теж десь тут. Вона шукає Дженет Кросбі.
— Тепер ми муситимемо якось пояснити все Брендонові, — сказав я, коли до нас приєднався Міффлін. — Оце буде потіха!
— Розбилася на смерть, — констатував Міффлін, глянувши на нас. — Ходімо, розумники, й поговоримо!
Отож ми пішли за ним і трохи побалакали.
