— Мене звати Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.
— Кого? — перепитав тугодум без усілякого інтересу.
— Дженет Кросбі, — повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.
— А що з нею?
— Ви підписали свідоцтво про її смерть.
Він відірвався від далії та поглянув на мене.
— Як, ви сказали, ваше прізвище?
— Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...
— А чому це вас непокоїть? — запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.
— Розумієте, — почав я м’яко, не бажаючи його залякати, — мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.
Якийсь м’яз сіпнувся на обличчі лікаря, а ніздрі затремтіли.
— Підозрілого? Що ви хочете цим сказати? Вона померла від злоякісного ендокардиту. Його симптоми ні з чим не сплутаєш. До того ж, доктор Зальцер це підтвердив. Тут нема нічого підозрілого. Не знаю, про що ви говорите.
— Радий це почути. А що таке злоякісний ендокардит?
Бьюлі трохи насупив брови, і я був майже певний, що за мить він скаже, що не знає. Але лікар опанував себе і, напружуючи старечу пам’ять, сказав повільно, наче цитуючи сторінку з медичного довідника:
— Це прогресуюча хвороба, викликана мікробами, котрі вражають клапани серця. Часточки уражених виразкою клапанів розносяться кров’ю по всьому тілу. Шансів вижити у неї не було. Навіть якби мене викликали раніше, я б нічого не зміг зробити.
— Саме це мене й турбує, лікарю, — сказав я, приязно посміхнувшись йому. — Чому вони викликали саме вас? Адже ви не були її лікарем, чи не так?
— Звісно, що ні, — сказав він майже обурено. — Але викликати мене було цілком прийнятно, бо я живу поруч. До того ж, було б неетично, якби доктор Зальцер підписав свідоцтво сам.
— А хто такий доктор Зальцер?
Лікар Бьюлі знову почав вагатись, і рука його вкотре потяглася до жоржини. Я бачив, як палко йому хочеться, щоб я залишив його в спокої, аби він міг і далі безжурно насолоджуватися квітами. І щоб його не турбував такий здоровань, як я, забираючи час без жодної за те винагороди.
— Він завідує одним з тих дивних санаторіїв, що поруч з маєтком Кросбі, — нарешті озвався Бьюлі. — Він — друг сім’ї, тож навіть з етичних міркувань доктор Зальцер не міг би підписати таке свідоцтво. До того ж, він не є практикуючим лікарем. Тож я був приємно здивований, коли мене попросили допомогти.
Оце вже я міг уявити. Цікаво, скільки вони йому заплатили?
— Послухайте-но, лікарю! — сказав я. — Хочу відразу все з’ясувати. Я спробував зустрітися з Морін Кросбі, але вона нездужає. Перед тим, як піти звідси, хотів би уявити всю картину. Чув, що Дженет померла раптово. Ви стверджуєте, що через проблеми зі серцем. То що ж сталося? Ви були присутні в момент її смерті?
— Ясна річ, що ні, — сказав він, і в його очах знову зблиснула тривога. — Я прийшов через півгодини після того, як вона померла. Це сталось уві сні. Але симптоми були непомильні. Доктор Зальцер розповів мені, що вона страждала від ендокардиту впродовж кількох місяців. Він її і лікував. У таких випадках нічого порадити, крім абсолютного спокою. Не розумію, навіщо ви ставите так багато питань?
Він з надією поглянув на свій будинок — чи не кличе його, часом, дружина. Але вона не кликала.
— Хочу з’ясувати це суто для себе, — запевнив я його, знову посміхнувшись. — Коли ви зайшли в будинок, доктор Зальцер був уже там, так?
Він кивнув, з кожною миттю непокоячись дедалі більше.
— А хто там ще був?
— Міс Кросбі-молодша.
— Морін?
— Гадаю, що її звати саме так.
— І Зальцер провів вас у кімнату Дженет? Ви пішли туди разом із Морін?
— Так. Вони обидва зайшли зі мною в спальню померлої. Молодша... молода жінка виглядала дуже засмученою. Вона плакала.
Лікар ще раз торкнувся жоржини.
— Можливо, слід було зробити розтин, — раптом сказав він. — Але, запевняю вас, у цьому не було потреби. Симптоми злоякісного ендокардиту не сплутаєш ні з чим. Тут варто подбати про почуття рідних.
— І все ж тепер — після того, як минуло чотирнадцять місяців — ви вважаєте, що слід було зробити розтин? — із притиском спитав я.
— Строго кажучи, це таки слід було зробити, бо її лікував доктор Зальцер, який, за його власним зізнанням, є доктором природничих наук, а не медицини. Однак усі симптоми...
— Так, я це вже чув... Їх ні з чим не сплутаєш. Іще одне, доку. Чи бачили ви Дженет Кросбі колись раніше? Маю на увазі, до смерті?
Він втомлено глянув на мене, розмірковуючи, яку пастку я йому приготував.
— Бачив її в машині, але не говорив з нею.
— Тож ви бачили її недостатньо близько, щоб помітити якісь симптоми серцевої хвороби?
Він кліпнув.
— Цього я справді не зауважив.
— Наскільки розумію, у неї ці симптоми були впродовж кількох місяців. Ви кажете, що бачили її в авто. Як давно це було — коли саме ви її бачили? Чи задовго до смерті?
— Місяць, два — не пригадую точно.
— Саме це я й намагаюся з’ясувати, — сказав йому терпляче. — З такими симптомами ви би розпізнали хворобу, якби побачили дівчину перед тим, як вона померла?
— Не думаю.
— А ви впевнені, що ці симптоми були?
Він облизав тонкі губи.
— Я справді не розумію, на що ви натякаєте, — сказав Бьюлі, поволі задкуючи. — І я дійсно не можу вділити вам більше часу. Кожна моя хвилина — дорога. Прошу мені вибачити!
— Усе гаразд, лікарю! — мовив я. — Ну що ж, дякую! Пробачте, що потурбував вас. Знаєте, як це буває — я просто хотів зняти тягар з душі. Мені подобалася та дівчина.
Він нічого не сказав, продовжуючи задкувати у напрямку трояндових кущів.
— Ще одне, лікарю! — додав я. — Як сталося, що доктор Зальцер підписав ще й свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, коли той випадково застрелився? Хіба тоді це було етично для неспеціаліста?
Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.
— Мені не можна хвилюватися, — сказав він тремтячим голосом. — Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!
— Добре, — сказав я, — це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!
Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.
Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.
— Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу, — мовив я, знову здіймаючи капелюха, — бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи п’ять доларів буде достатньо за клопоти?
Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.
— Ви дуже люб’язні, — сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.
Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидко — з проворністю ящірки, котра полює на комаху — схопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.
IV
Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому місті — хто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.