Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.
— То як воно — працювати? — поцікавився він. — Чи ти ще не почав?
— Почав, — відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиці — за винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.
— Не так багато, — підсумував я, — але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.
— Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був, — зазначив Керман.
— Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.
Я простягнув руку до телефону.
— З’єднайте мене з поліцейським управлінням, — сказав телефоністці.
— Ти знаєш номер його машини? — поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.
— Оце зараз встановлюю її власника, — пояснив я. — З’єднайте мене з лейтенантом Міффліном, — додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»
Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.
— Це Меллой. Як справи, Тіме?
— Тобі що до того? — гаркнув він. — Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?
— Мені треба з’ясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.
— Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає, — в’їдливо сказав Тім. — Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.
— Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш, — зіронізував я і посміхнувся. — Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.
— Ти серйозно кажеш про сорочку?
— Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейф — та будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинить — хіба б її підстрелили.
— Можливо, хтось так і зробить, — сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний. — Але якщо вже ти радиш...
— Це — найбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?
— Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.
Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.
— Що це ти робиш? — поцікавився я.
— Зв’язуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.
— Облиш. Я просто переповідаю йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.
Керман кинув слухавку, наче ужалений.
— А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.
— Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.
Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:
— То що ти з’ясував?
— Як ти казав: номер ОР-3345?
— Так.
— Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?
Я намагався говорити спокійно.
— Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?
— Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!
— І в цьому нема жодних зловживань?
— Про що ти говориш! Йому вони й не потрібні — він і так гребе купу грошей!
— Ну що ж — дякую, Тіме!
— А ти впевнений у конячці?
— Звісно! — озвався я, підморгнувши Джекові. — Не забудь закласти сорочку!
— Поставлю аж п’ять баксів — але не більше.
Я повісив слухавку.
— П’ять баксів! Та він справжній азартний гравець!
— Машина належить Зальцеру, так? — запитав Керман.
Я кивнув.
— Можливо, ми таки недаремно старались! — і я поглянув на Полу. — Що у тебе є на Зальцера?
— Зараз погляну, — і вона поклала переді мною карточку. — Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.
Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.
— Танці, теніс і гольф, — сказав я, дивлячись на Кермана. — Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?
— Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я з’ясував?
— Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.
— Гаразд, — сказав Керман.
Увійшла Пола.
— Не густо, — повідомила. — Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.
— Непогані прибутки, — зауважив я із заздрістю.
— Деякі люди геть з глузду з’їхали. Уявіть-но лише — платити такі гроші за якусь склянку соку! — вдавано нажахано вигукнув Керман. — Ось де легкий заробіток — нам би такий!
— Щось ще?
— Йому 53 роки. Одружений. Дітей не має. Вільно володіє німецькою та французькою. Має ступінь доктора природничих наук. Жодного хобі, — прочитала з картонки Пола. — Це все, Віку!
— Окей, — сказав я, підводячись. — Допоможи Джеку, добре? Йому потрібно знати все про цю дівицю Парметта та про Шеррілла. А я поки зійду вниз та побалакаю з матінкою Бендікс. Хочу дізнатися дещо про персонал Кросбі. Дворецький чомусь не викликає в мене довіри. Можливо, його винаймала на роботу саме вона.
V
На перший погляд — та навіть і на другий — місіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.
Сором’язлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.