— Заходь, Віку! — зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами. — Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?
Я присів, посміхнувшись їй.
— Та всім потроху, — озвався. — Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?
— Зовсім недовго.
Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.
— Випиймо, — запропонувала. — Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли п’ють у робочий час.
— Мері — це та, що з кролячими зубками?
— Не зважай на її зубки — тебе вона не вкусить, — місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен. — Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?
Я ствердно кивнув.
— Лише раз я мала з ними справу — і більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.
Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смак — благородний напій.
— То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?
— Саме це й хочу сказати.
— І що з ними сталося?
— Поприлаштовувала їх на інші роботи.
Я перетравив почуте.
— Послухай, Марто, — нехай це залишиться між нами і кавовими зернами — але маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?
— Джон Стівенс, — відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.
Зайшла дівчина з кролячим обличчям.
— Де тепер працює Джон Стівенс, люба?
Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз з’ясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.
— А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер? — поцікавився я.
Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала:
— Та сучка? Вона ніде більше не працює — і я не дам їй роботи, навіть якщо приповзе до мене на колінах!
— А в чому річ? — запитав я, з надією підсуваючи до місіс Бендікс свою порожню склянку. — Будь другом, Марто! Порція віскі — суща дрібниця для таких дужих та кремезних хлопців, як ми!
Місіс Бендікс хихикнула, знову дістала плящину і налила ще по склянці.
— То що не так з тією покоївкою? — повторив я, коли ми випили за здоров’я одне одного.
— Вона ні до чого, — сказала місіс Бендікс, насупившись. — Геть облінилася!
— Ми з тобою нічого не переплутали? Я говорю про покоївку Дженет Кросбі!
— І я про неї, — місіс Бендікс вкинула у рот ще три кавові зернятка. — Мовлю про Юдору Дрю — саме так її звати. Вона геть розпаскудилась. Я саме шукала хорошу покоївку для місіс Рендольф Плейфер. Поклопоталась і сама зателефонувала Дрю. А вона послала мене під три чорти! Мило так говорити з працедавцем, правда? Вона сказала, що в житті більше не працюватиме й додала, що смітник — і то краще місце, ніж робота!
Місіс Бенфікс, мабуть, знову прокрутила в пам’яті образу.
— Були часи, коли я думала, що це хороша, розумна дівчина. Бачиш, їм ніколи не можна довіряти до кінця. Присягаюся, що вона пішла в утриманки. У неї бунгало в Корал Ґейблз, і живе вона стильно.
А де це — Корал Ґейблз?
— На авеню Монте-Верде. Тебе це зацікавило?
— Ще не знаю. А що сталося з рештою персоналу?
— Я всім знайшла роботу. Можу дати адреси, якщо тобі потрібно.
Я допив віскі.
— Можливо, вони й будуть потрібні мені — дам тобі знати пізніше. Як швидко після смерті Дженет Кросбі її покоївка отримала розрахунок?
— Наступного ж дня. Увесь штат було звільнено ще до похорону.
Я пожував кавове зернятко.
— І яка причина цих звільнень?
— Морін Кросбі мала поїхати на кілька місяців, тому слуги й були непотрібні. Будинок намічали зачинити.
— Доволі незвично — звільняти весь штат, якщо хазяї виїздять на кілька місяців, чи не так?
— Так: незвично.
— Розкажи мені більше про ту дівицю Дрю.
— Тебе завжди цікавить одне, — сказала місіс Бендікс, зітхнувши. — Віддай мені склянку, якщо більше не хочеш.
Сказавши, що мені вже достатньо, я спостерігав за тим, як вона ховає пляшку та склянки і вдруге натискає на дзвінок.
Дівчина з кролячим обличчям зайшла знову і ще раз двозначно посміхнулася до місіс Бендікс.
— Знайшлася карточка Юдори Дрю, любий! — повідомила місіс Бендікс. — Хочу сама в неї заглянути.
Невдовзі дівчина з кролячим обличчям вкотре повернулася з картонкою і подала її місіс Бендікс — так, як екзальтований підліток простягає букет самому Френку Сінатрі.
Коли вона врешті пішла, місіс Бендікс сказала:
— Не знаю, чи це те, що тобі потрібно: «Вік: 28 років. Домашня адреса: 2243, Келсі-стрит, Кармель. Три роки служила у місіс Франклін Ламберт. Прекрасні рекомендації. Особиста покоївка Дженет Кросбі з липня 1943 року.» Це тобі підійде?
Я здвигнув плечима.
— Ще не знаю: може, й так. Гадаю, що все-таки краще піти і поговорити з нею. А що тебе змушує думати, що вона живе з якимось чоловіком?
— А як ще заробляє на життя? Вона ж не працює. Тож це або чоловік — або багато чоловіків.
— Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.
Місіс Бендікс звела густі брови.
— А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Так — тепер, коли починаю про це розмірковувати — цілком імовірно!
— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Дякую за віскі. Заглянь якось до нас — в нас також є що випити!
— Ні, дякую! — рішуче сказала місіс Бендікс. — Та твоя Бенсінґер недолюблює мене — це видно з її очей.
Я засміявся.
— Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!
— Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?
Я обміркував почуте, потім крутнув головою.
— Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.
Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.
VI
«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.
Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.
Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма[8]. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.