Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.
Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід — і то не раз.
Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:
— Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте — я ніколи нічого не купую у дверях.
— Вам слід би було помістити це на воротах, — озвався весело я, — скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?
— А вам що до того?
— У мене до неї справа, — терпляче пояснив я, — причому важлива.
— Хто ви такий?
— Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Верхня губа її сіпнулася — більше нічим вона не виказала своїх почуттів.
— Ну й що?
— То це ви міс Дрю?
— Так. І що далі?
— Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, — мовив я, опершись рукою об стінку. — Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.
Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.
— Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.
— Де ви були в момент її смерті?
Міс Дрю притулилася спиною до дверей.
— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.
Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.
— Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? — запитав я, багатозначно дивлячись на неї.
— Ви несповна розуму?
— Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?
Вона нетерпляче підняла широкі плечі.
— Гаразд, то скільки ви мені дасте?
— Стодоларову купюру — згорнену вдвоє та хрустку.
Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.
— Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? — з презирством зронила вона.
— Та вона б не зашкодила самому Морганові[9]. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.
Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою. Вона дивилася кудись поверх моєї голови — у світ доларових купюр та пов’язаних із ними таємниць. І раптом посміхнулася самовдоволеною посмішкою, адресованою не мені, а тому, що зненацька спало їй на думку.
— Що змушує вас думати, ніби з її смертю щось не так? — різко спитала вона, знову переводячи погляд на мене.
— А я й не стверджую, що з цим щось не так. Я лише сказав, що не зовсім задоволений висновком. І складу власну думку лише після того, як поговорю з людьми, котрі були з міс Кросбі в момент її смерті. Чи помічали ви, що вона мала проблеми зі серцем?
— Усе це було так давно, містере, — сказала міс Дрю і дурнувато посміхнулась. — У мене погана пам’ять. Можливо, якщо ви прийдете сюди о дев’ятій, то я зможу щось згадати, але сотня доларів — не гроші для такої особи, як я. Дівчина я серйозна, і в мене великі амбіції.
— Наскільки великі?
— Це тягне радше на п’ять сотень. Заради п’яти сотень баксів мені варто буде помізкувати — але аж ніяк не за меншу суму.
— Тож сьогодні о дев’ятій? — перепитав я.
— Десь так.
— Але я не хочу ризикувати грошима, не будучи впевненим, що інформація цього варта.
— Якщо я освіжу пам’ять як слід, — сказала вона, — то впевнена, що моя інформація вартуватиме тих грошей.
— То побачимось о дев’ятій.
— І не забудьте прихопити гроші, містере! Це має бути готівка.
— Добре. Сподіваюся, це стане початком нашої дружби!
Вона поглянула на мене довгим замисленим поглядом і зачинила двері перед моїм носом. Я повільно пішов стежкою до воріт, вийшов і всівся у «бьюїк».
— Чому саме о дев’ятій? — розмірковував, заводячи двигун. Чому не зараз? Звісно ж, гроші відігравали тут певну роль, але ж вона не знала, чи є в мене тих п’ять сотень зі собою, чи ні — навіть не спитала про це. Була тямущою дівчиною, котра знала відповідь на все на світі, в якої два плюс два легко могло дорівнювати п’яти. Я натиснув на газ, і після першої ж сотні метрів стрілка спідометра відхилилася до сімдесяти. В кінці вулиці я пригальмував, щоби звернути на Біч-роуд, мало не довів до серцевого нападу немолодого джентльмена, вирівняв авто, яке занесло на повороті, й поїхав прямо, виглядаючи найближчу аптеку. Помітивши її, звернув на узбіччя і під’їхав до телефонної будки поруч.
Пола взяла слухавку майже відразу.
— «Універсальні послуги»! — сказала вона привітно. — Доброго вечора!
— Це телефонує твій добрий знайомий Вік Меллой — від аптеки в районі «Коралових шпилів». Бери свою машину і мчи сюди. Ми з тобою провернемо тут одне дільце, а потім займемося любов’ю. То як тобі таке?
Запанувала хвилинна тиша. Хотів би я бачити її обличчя в цей момент!
— Де саме ти перебуваєш? — перепитала вона, і голос її звучав буденно — наче я поцікавився, котра година.
— На Біч-роуд. Приїзди якнайшвидше, — сказав їй і повісив слухавку.
Залишивши «бьюїк» коло аптеки, пішов на ріг Біч-роуд. Звідти мені було добре видно будинок Юдори Дрю. Я обперся об вуличний ліхтар і втупився у ворота будинку.
До дев’ятої залишалося три години, і я пошкодував, що не попросив Полу прихопити пляшку віскі та кілька сендвічів — щоб веселіше було чекати.
Наступні двадцять хвилин простовбичив під ліхтарем, не зводячи очей з воріт. Ніхто не виходив і не заходив. Із сусідніх будинків виповзали якісь підозрілі типи і йшли або їхали геть. Три дівчини-блондинки з різкими голосами вийшли з хатини поруч із будинком Юдори Дрю й пішли мені назустріч, виляючи стегнами та пожираючи очима усіх чоловіків довкола. Проходячи мимо, пильно поглянули на мене, але я не зводив очей з хатини.
Пречудове місце, подумав я. Навряд чи воно сподобалося б отій, з кролячим обличчям, яка служила в місіс Бендікс.
Невдовзі маленьке двомісне авто Поли виринуло з Принцес-стрит і рушило до мене. Порівнявшись зі мною, зупинилось, і двері відчинилися.
У сріблясто-сірому костюмі Пола виглядала дуже елегантно і водночас неприступно. Вона була без капелюшка. Карі очі запитально глянули на мене.
— І куди тепер? — поцікавилася вона, коли я всівся поруч з нею.
— Їдь повільно, а за рогом пригальмуй. Будинок Юдори — отой потворний, синьо-білий, справа, — і поки вона кермувала, я коротко оповів їй усе, що сталося.
— Дійшов висновку, що вона хоче з кимось порадитися, — завершив свою розповідь я. — Можливо, й помиляюся, але мені здається, що варто припильнувати її впродовж цих кількох годин. А єдиний спосіб поспостерігати за будинком, не привертаючи уваги сусідів, — вдавати зі себе закохану парочку. Це те, що в цьому кварталі всі розуміють.
— Шкода, що ти обрав на цю роль мене, — холодно зауважила Пола.
— Не міг же я вибрати Кермана, — ядуче сказав я. — Дозволь тобі зауважити, що деякі дівчата радо б пристали на таку пропозицію.
— Якщо в деяких дівчат дивний смак — то я тут до чого? — відпарирувала вона, завертаючи за ріг вулиці. — Тут буде добре?
— Так. А тепер, прошу тебе, розслабся! Ти ж повинна отримувати від цього насолоду!
Я пригорнув її до себе. Вона прихилилася, втупившись у дорогу, що вела до халупи Дрю. З таким самим успіхом я міг пригортати до себе манекен.
— Невже ти не можеш проявити хоч крапельку ентузіазму? — я спробував вкусити її за вушко.
— Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами, — холодно зауважила вона, відсуваючись од мене, — але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок» — знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.