І тут він почав свою незв’язну розповідь, яка одразу ж пробудила сплячу пам’ять та викликала гарячкову цікавість мого діда. Минулої ночі відчувалися невеличкі підземні поштовхи, найбільш значні у Новій Англії за останні кілька років; і уява Вілкокса дивним чином відреагувала на землетрус. Коли він ліг спати, йому наснився сон, який ніколи раніше не снився. Бачив величні циклопічні міста із велетенськими кам’яними глибами та монолітами, що сягали небес і сочилися зеленою липкою багнюкою та прихованим бридким жахом. Усі стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а звідкись знизу лунав голос, який взагалі на голос не скидався; відчуття хаосу, яке лише розвинута уява могла б прийняти за звук, проте юнак спромігся передати майже невимовний набір букв: «Ктулгу фгтаґн».
Ця вербальна нісенітниця стала ключем до спогадів, які водночас збудили та занепокоїли професора Енджелла. Він допитував скульптора із прискіпливістю науковця; майже із шаленою зосередженістю вивчав барельєф, над яким уві сні працював юнак у самій нічній сорочці, а прокинувся — здригнувся від збентеження та холоду. Як потому зазначив Вілкокс, мій дідусь докоряв поважному віку за ту повільність, із якою пізнав ієрогліфи та саме зображення. Більшість із його питань здалися гостю надзвичайно недоречними, особливо коли професор намагався поєднати молодого скульптора із дивними культами чи то об’єднаннями; Вілкокс усе ніяк не міг збагнути, чому професор наполегливо запевняв його, що мовчатиме в обмін на зізнання молодика, що він є членом якогось поширеного містичного чи то язичницького культу або спільноти. Коли ж таки професор Енджелл переконався, що скульптор взагалі не розуміє, про який культ чи криптографічні вчення йдеться, старий почав наполягати на тім, щоб гість у подальшому розповідав йому про всі свої сни. І благання професора дали плоди: після опису першої зустрічі в манускрипті йдеться про щоденні візити молодого скульптора, під час яких він розповідав приголомшливі епізоди власних снів, завжди обтяжені жахливими циклопічними пейзажами з темним камінням, що сочилося зеленою гниллю, із голосом, що лунав з-під землі, та розумом, що монотонно щось виголошував — загадковими органами чуття неодмінно сприймалося як тарабарщина. Найчастіше повторювалися слова, які можна передати літерами «Ктулгу» та «Р'лієг».
Двадцять третього березня, йшлося далі в манускрипті, Вілкокс не з’явився; коли професор навідався до квартири юнака, дізнався, що його охопила невідома лихоманка, тож його забрали до батьківського дому на Вотермен-стрит. Уночі він кричав, перебудив кількох митців у будинку і відтоді перебував у двох станах: безпам’ятства та марення. Мій дідусь одного разу зателефонував його батькам, тож відтоді прискіпливо стежив за станом хворого, час від часу телефонував до кабінету доктора Тобі на Тайєр-стрит, дізнавшись, що саме він і є сімейним лікарем Вілкокса. Гарячкова уява юнака, вочевидь, зосередилася на дивних речах; лікар часом здригався, коли розповідав про них. У його видіннях не тільки повторювалося те, що наснилося раніше, проте повсякчас згадувалося гігантське створіння «кілометри два заввишки», яке ходило навколо чи то незграбно рухалося. Жодного разу він повністю не описав цієї істоти, говорив лише якісь окремі гарячкові слова, які потім повторював доктор Тобі — вони переконали професора, що, напевно, це і є те невідоме чудовисько, яке юнак утілив у власній скульптурі «зі сну». Лікар також додав, що після згадки про цю істоту скульптора охоплювала млявість. Його температура, як не дивно, була не надто висока, проте, зважаючи на його загальний стан, ішлося радше про звичайну лихоманку чи то психічний розлад.
Другого квітня о третій дня від невідомої хвороби Вілкокса не лишилося ані сліду. Він сів у ліжку, надзвичайно здивувався, коли зрозумів, що опинився у батьків, не маючи жодного уявлення про те, що сталося уві сні чи то в реальності 22 березня. Три дні потому, коли лікарі визнали його здоровим, скульптор повернувся до власної квартири; проте професорові Енджеллу він уже у пригоді не ставав. Навіть сліду дивних сновидінь після одужання юнака не лишилося, тож мій дідусь припинив нотувати його сни після тижня безплідних спостережень, протягом якого професор старанно записував цілком звичайні видіння.
Цим і закінчується перша частина манускрипту, проте посилання на деякі розрізнені нотатки спонукали до подальших роздумів — настільки наполегливо спонукали, що, правду кажучи, лише закоренілим скептицизмом, яким на той час я керувався, можна пояснити, чому цей митець і далі здавався мені підозрілим. Нотатки, про які йдеться, — описи сновидінь різних людей за той самий період, коли юний Вілкокс робив свої незвичні візити. Дідусь, здається, доволі швидко розгорнув повномасштабне дослідження серед майже всіх своїх знайомих, яких міг би розпитати і не вважатися нахабою. Певний час усіх розпитував про сновидіння, дати будь-яких незвичних видінь. Опитувані по-різному ставилися до таких запитань; проте він, вочевидь, отримав настільки багато відповідей, що будь-яка людина, навіть професор, сам без секретаря уже не міг в них розібратися. Оригінальне листування не збереглося, але нотатки професора містили докладну вибірку, яка допомагала відтворити загальний зміст. Пересічні люди в суспільстві та ділових колах — ті, кого в Новій Англії вважають «сіллю землі», — майже ніколи не бачили незвичних снів, однак подекуди траплялися випадки безформних нічних видінь, усі у проміжок між 23 березня та 2 квітня — у той період, коли марив юний Вілкокс. Учені мужі виявилися трохи більш вразливими: у чотирьох випадках йшлося про невиразний опис примарних дивних пейзажів, а в одному згадувався страх, викликаний якоюсь аномалією.