Пан Розенберґ притягував до себе її худе тіло, тулився обличчям до її голови, й іноді Елізі здавалося, що він тихо плаче в її волосся.
На те, що Еліза кожного ранку виходила з подружньої спальні й намагалася непомітно прошмигнути до своєї кімнатки на горищі, Юлія реагувала тихою посмішкою. Розбурхана цією подією і неначе перенасичена інформацією, яку вона могла помислити, проте не промовити вголос, вона і далі виконувала свої обов’язки. З кожним днем Елізині кроки пришвидшувалися і лункішали, вона бігла на горище, перестрибуючи через дві сходинки, і відчиняла всюди вікна, щоб по кімнатах гуляв вітерець.
Останнього ранку перед поверненням Марії пан Розенберґ прокинувся рано-вранці. Еліза спала поряд, лежала на боці спиною до нього. Він розглядав її відстовбурчені лопатки і думав про руки, які в майбутньому будуть торкатися її спини, руки, молодші, ніж його. Попри те, що вона зараз посопувала поряд, не виникало жодних сумнівів, що її присутність тут дуже швидкоплинна. Тепер, коли вона почала говорити, час у ній більше не зупинявся. Пан Розенберґ ковзнув поглядом по власному тілу, яке поряд із нею здалося йому ще старішим й, охоплений раптовою тривогою, вискочив з ліжка.
Джордж і Марія Розенберґи приїхали на Золотий пагорб одного дня. Юлія ще зрання стояла біля плити і готувала вечерю. В обід Джордж відчинив двері, поставив валізу прямісінько посеред вітальні і кинув свої торби на диван. Юлія вийшла з кухні, кинулася його бурхливо обіймати і побігла слідом за юнаком, не припиняючи ляскучих розпитувань, хоча на свої запитання отримувала відповіді крізь зуби.
Пан Розенберґ з усіх боків обдивився сина, який стояв посеред вітальні у джинсах і чоботях. «Ми ж писали тобі про Елізу», — промовив пан Розенберґ, коли дівчинка спустилася з горища, зацікавлена гостем. «Твоя названа сестра», — додав він, вказуючи на Елізу. Це прозвучало так, наче він спеціально підготував сюрприз до синового приїзду. Джордж відповів на це щирим сміхом, і коли він обійняв Елізу, їй здалося, що його сміх стер ці слова на порох.
Вони сиділи втрьох за столом, і Юлія саме подавала гаряче, коли спустилася Марія. Вона приїхала на Золотий пагорб ближче до вечора й одразу зникла у ванній. Джордж підскочив і вклонився їй, як королеві, всі засміялися, а Юлія навіть весело застукала ложкою об свій келих. Марія вдягнула елегантний чорний костюм, між вилогами якого було видно її рельєфні ключиці та світлу тінь під ними. Всі решта в її присутності виглядали недоречно і погано вдягненими. Товариство кинулося розмовляти, голоси перекривали один одного, поки пан Розенберґ не підвівся і не проголосив, що сьогодні вони святкують не лише Джорджеве повернення додому, а й дивовижні успіхи Елізи, адже тепер вона може припинити ходити до нього на терапію.
«Мабуть, довелося добряче попрацювати, — сказала Марія, підморгуючи дівчинці. — Ще донедавна ти була такою мовчункою». За це всі випили. Джордж сидів поряд з Елізою і легковажно цокнувся своїм келихом об її. На запитання пана Розенберґа про закордон хлопець заходився відповідати докладно, розмахуючи руками, мовою, яку ніхто не розумів. Потім, коли вже почало сутеніти, він сказав, що хоче перевідати ще когось у місті. В кухні він відрізав для свого друга Кінґа Зора добрячий шмат запеченого ягняти і поклав собі в сумку. Перед ґанком Джордж скочив на свій мотоцикл і поїхав геть від батьківського дому. На Золотому пагорбі у нього друзів не було. Він зневажав своїх співмешканців з пагорба, які, як йому здавалося, усі мали специфічні легкі зморщечки навколо кутиків рота. Свого часу Джордж годинами стояв перед дзеркалом, гримасував і тренував м’язи обличчя, аби лишень уникнути зрадливого виразу на своєму лиці.
Тепер він посміхався під мотоциклетним шоломом, вільно маневруючи між машинами, що сигналили, застряглі в корку на швидкісній трасі при виїзді з міста.
Відколи Марія повернулася додому і знову стала володаркою своєї спальні, пан Розенберґ почав уникати Елізи. Він розмовляв із нею, наче з малою дитиною, його обличчя застигало на сурову маску, що не терпіла заперечень.
Помітивши рішучу зміну у ставленні пана Розенберґа, Юлія і собі відвернулася від Елізи. Одного разу, коли дівчинка хотіла відчинити вікно у вітальні, економка підійшла до неї, похмуро розмахуючи ганчіркою для прибирання. «Іди до себе на горище і відчиняй вікно там!» — роздратовано кинула вона, наче віддавна мала через Елізу неприємності.
Дівчина лежала у ліжку на своєму горищі, немов відстріляна гільза. Через віконце в даху було видно клаптик нічного неба, десь далеко поміж зірок блимав літак. У темряві вона впізнала зубчасті контури мушляного рога, що від дня її приїзду лежав на тому самому місці на підлозі. Еліза уявила собі бабусині руки, як вони змикалися на мушлі, щоб покликати онуку. Дівчина відчинила віконце. Її видих проструменів у білий хітин і послав у ніч низький трубний звук. Він пролунав над Золотим пагорбом, як сигнал, і, немов злякавшись, Еліза на витягнутих руках обережно понесла мушляний ріг назад на його місце на підлозі. Потім, у ліжку, вона спробувала пригадати старі пісні, яких навчилася від бабусі тієї зими, коли шкільний автобус не міг проїхати через замети, і тихо наспівувала їх собі, поки не заснула.