Кінґ Зор зі співчутливою посмішкою глянув услід верескливій групі, яка крокувала, наче маленька, сповнена ейфорії армія, щоб увічнити його ім’я на білих стінах міста, поїздів, метро і пам’ятників. Ніхто й ніколи не чув, щоб Кінґ Зор попросив їх про це. Проте молоді люди захоплено взялися за справу, наче їм заплатили. Коли гамір від групи стих удалині, над головами знову стало чути глухий ритмічний гул машин. Бетонний міст здавався довгим сірим дахом, що давав їм прихисток. Сью пригостила всіх сигаретами. Її хлопець нещодавно загинув від нещасного випадку, коли під час трейнсерфінгу надто вихилився із приступки між вагонами метро й розбився об опору. Відтоді Сью здебільшого приходила сама до Кінґ Зора під міст, приносила йому щось поїсти і годинами мовчки сиділа біля вогнища.
Кінґ Зор підкинув дров у вогонь. За своєю машиною він поскладав уламки деревини і гілля, назбирані по околиці. У світлі вогнища Сью було добре видно його ясне обличчя з гострими рисами, тільки кутики повік були трохи опущені, від чого він здавався сумним.
Несподіваний гуркіт їх усіх налякав; Кінґ Зор здригнувся і випустив з рук деревину. Кілька реактивних винищувачів один за одним розбили тишу над головами.
«Гадаю, це війна. Бачила заголовок у газеті», — мовила Сью.
«Свої бомби вони скидають на Півдні і зранку летять назад», — сказав Рамон, наче заспокоюючи самого себе.
Раптом заговорив Кінґ Зор, який досі мовчав: «Я завжди мріяв жити у церкві. Тут акустика така сама, як і в готичному соборі».
Рамон і Сью не розуміли, про що саме йшлося, проте кивали й усміхалися, наче почули жарт.
Джордж із Елізою весь день провели в місті. У банку вони зняли всі свої гроші і пішли в парк, де Еліза годувала білок арахісом. Вони безцільно тинялися вулицями, тримаючись за руки й опираючись спеці. Джордж стискав Елізину долоньку у своїй і відчував полегшення. На якомусь узбіччі вони знайшли пташку, що більше не могла літати. Еліза взяла її в руки, птаха дихала, у маленькому тільці шалено стукотіло серце. Коли Джордж побачив, як вона гладить пальчиком м’який пташиний живіт, хлопця охопила дивна злість.
Кинь її, — сказав Джордж.
Але ж вона ще дихає.
Будь ласка, поклади її назад, — в його голосі звучала нетерплячка.
Еліза не знала, що їй робити, тож обережно посадила пташку на сходинку перед будинком. Джордж постійно озирався, пекло сонце, і хлопцеві здавалося, що за спиною лунають чиїсь кроки. Коли вони піднялися у скляному ліфті на найвищу багатоповерхівку міста, Джордж почувався, наче у вежі, безпечній, поки зачинені двері. Із круглого майданчика нагорі відкривався краєвид на всі сторони світу.
«Он!» — вигукнула Еліза. Золотий пагорб лежав далеко-далеко — манюсінька зелена цятка.
За ними у небеса здіймалася будівля, в якій розміщувалося ательє Марії Розенберґ. Підлога під їхніми ногами ледь помітно погойдувалася. Еліза вдоволено пройшлася майданчиком, розглядаючи краєвид з усіх боків. Джордж побачив, що вона раптом відкрила свій рюкзак і дістала велику білу мушлю. Повз них пролетів вертоліт. Джордж стояв у центрі круглого майданчика, і гул від ґвинтів над головою здався йому схожим на посвист тисяч пташиних тушок, які дощем сипалися з неба. Яскраво-біла на сонці мушля сліпила очі. «Я просурмлю, просурмлю на весь світ!» — радісно вигукнула Еліза, схилившись на поручні з мушляним рогом у руках.
Джордж обхопив голову руками, наче крик ішов від усього його тіла, збирався у черепі і проривався крізь рот. Той пронизливий крик заскочив Елізу зненацька, аж вона налякано здригнулася. Дівчина підбігла до Джорджа. Його тіло тремтіло в її обіймах.
«Тут, нагорі, надто гаряче, — сказала вона. — Ходімо кудись, де прохолодніше».
У ліфті Джордж притиснувся блідим обличчям до стіни. Еліза взяла його за руку і завела у перше-ліпше кафе, яке змогла знайти. Джордж виснажено розкинувся на стільці. «Треба звідси тікати», — промовив він голосом, що здався Елізі розважливим, й одним духом випив замовлену склянку води.
Еліза з Джорджем їхали мотоциклом занедбаною індустріальною місцевістю. Сільська дорога, якою вочевидь ніхто не користувався, привела їх до якогось поля та ферми, яка тут, поблизу міста, здавалася несправжньою і чужою. На протилежному боці поля Еліза роздивилася виїзд на автобан, а далі — сіре склепіння великого мосту. Джордж зупинився біля ферми. Вони перейшли через поле до огорожі. Джордж вистромив голову, почекав, поки з поля зору зникнуть всі машини, і, тримаючи Елізу за руку, помчав через автобан. На іншому боці вони спустилися з придорожнього насипу і попрямували на вогник, що освітлював темне склепіння мосту. Джордж потис Кінґу Зору руку і представив йому Елізу. Кінґ Зор радо привітав дівчину. Коли прибулі вже збиралися підсісти до вогнища, під міст повернулася група, що ходила в місто. Її члени були схвильовані, наче після виграного бою, стрибали навколо вогнища і тріумфально футболили банки з-під фарби в опори мосту. Порожні бляшанки з брязкотом котилися по землі. Хтось поставив біля Кінґ-Зорової машини каністру з бензином. Увімкнули на повну гучність бумбокс, швидкі ритми перекрили навіть шум від машин нагорі. Всі заходилися танцювати, тільки Рамон лишився біля вогню. Він сидів на землі, дивився на танцюристів, які вихилялися, тупали ногами, розкидали руки, наче в польоті, і йому здавалося, що група — це єдине велике тіло, ампутованою частиною якого був він. Рамон знав, що його тут терпіли тільки тому, що Кінґ Зор за нього заступався. Тепер вони танцювали навколо вогнища і нього. Полум’я відкидало тіні їхніх розгойданих тіл на підпори мосту. Хтось підкинув іще дров, здійнялися язики полум’я. Рамон відчував, як пече обличчя, і розглядав дим, що клубочився під склепінням.