На першому поверсі колишнього складу стояли поряд два подружні ліжка. Бабуся вже десять років спала сама, біля порожнього ліжка свого покійного чоловіка. Відколи він помер, вона щотижня вперто змінювала білизну на його ліжку. Тепер там спала Еліза. У перші тижні дівчинка часто не могла заснути. Вона прислухалася до жебоніння річки, яка текла неподалік; її плюскіт змішувався з важким сопінням Авґусти і потріскуванням дерев’яних сволоків над головою. Під час дощу річка гучнішала і витісняла тихі шерехи будинку. Еліза уявляла собі, що вода через вікно вривається до кімнати і вони з бабусею у пітьмі плавають у своїх човниках-ліжках. Зранку дівчинка прокидалася, заплутавшись у ковдрі. Іноді, щоб заснути, вона клала голову на бабусин живіт. Живіт був м’який, і голові було дуже зручно. Вона щільно притулялася вухом до теплої поверхні і слухала дивовижні звуки. Там щось булькало і шипіло. Еліза вирішила, що у бабусі в животі хтось запускає феєрверки. Коли дівчинка заплющувала очі, їй марилися водоспади, дерево, що лускало у вогні, чи петарди. «Ти вибухаєш», — сказала вона якось бабусі, коли концерт у її животі лунав особливо голосно. Бабуся так сміялася, що Елізина голова аж підстрибувала в неї на животі.
Із задньої частини альтанки було видно долину і річку, що, звиваючись, ховалася в лісі. На протилежному боці стрімко здіймалася до узгір’я полонина, на якій випасали худобу. Посеред плато стояло одне-єдине дерево. На захід від нього за густими ялиновими лісами стриміли у небо Сім Жеребців — могутній масив Ементальських Альп із семи велетенських скель, що посхилялися одна на одну. Елізі здавалося, що вони більше схожі на сім сірих голомозих голів без облич. Проте ввечері, коли сонце заходило за гори і кидало свої червоні промені на сірі скелі, на них раптом проступали тіні і червонясті контури. Світло вирізьблювало на поверхні скель обриси конячих голів. Разом масив створював щось на кшталт групи коней, що біжать клусом. Ясними погожими вечорами здавалося, що вони мчать до глядача і спускаються в долину. «Знову вони гарцюють», — казала в таких випадках Авґуста. Та варто було сонцю сховатися за Сімома Жеребцями, як барви враз блякли, тіні зникали, а скелі знову западали у свою гладеньку сіру нерухомість. Якийсь час ще можна було роздивитися їхні силуети, а потім і вони розчинялись у темряві.
Удень Еліза допомагала на городі, який бабуся влаштувала перед колишнім складом. Авґуста вирощувала помідори, квасолю і салат, і її руки поринали в землю, наче були її органічною частиною. Еліза полола бур’ян, вибирала з салату слимаків і заливала їх пивом. Зі змішаним відчуттям подиву й огиди вона спостерігала, як брунатні слизькі істоти блискавично розчинялись у пиві, танули, наче самі складалися з суцільної рідини, перетворювалися на калюжки. Перед тим як облити слимаків, вона нагиналася й уважно спостерігала, з якою натугою вони намагалися заповзти назад на рослини. Кожній своїй жертві дівчинка вигадувала ім’я: «Джиммі, ти робиш дурницю», — повчала вона. Або: «Мені дуже шкода, Франку, але тут тобі й смерть». Потім вона випростувалася і рівною впевненою цівкою виливала на слимаків пиво. Коли пляшка порожніла, Еліза сідала на камінь і втомлено розглядала плоди своєї праці.
Проте найбільше вона любила вибирати соняшникове насіння. Під кінець дня, налузавши його цілу миску, вона втішено віддавала її бабусі, немов подарунок.
А чого соняшники звуться соняшниками? — одного разу запитала вона Авґусту.
Бо вони жовті, як сонце.
Але ж сонце не висить на стеблі, а не росте із землі, — заперечила Еліза, чим страшенно розвеселила бабусю, аж та засміялася на всі свої пожовклі від тютюну зуби.
Сонце — це вогонь, невгасимий вогонь, — пояснила вона. — А соняшники — то маленькі сонця, що попадали з неба на землю. Вони так довго летіли, що вистигли, і тепер намагаються коренями добути собі тепла із нутрощів землі.