Суботнього ранку всі троє ще спали. Цього дня вони збиралися поплавати разом на озері неподалік. Джордж лежав посередині, ліворуч і праворуч від його голови — ніжки Сью та Елізи. Щоб розбудити дівчат, він ніжно вкусив їх за пальчики. Крізь жалюзі пробивалися перші промені ясного сонячного дня. Пролунав дзвінок, короткими нетерплячими переливами. Лаючись, Сью вискочила з ліжка. Боса, у футболці аж до колін, вона відчинила двері. Двоє чоловіків запитали про Джорджа Розенберґа. «Він іще спить», — відповіла Сью і вже хотіла зачинити двері. За мить поліцейські забрали Джорджа.
То був перший день, коли Еліза щось з’їла після зникнення Джорджа. Зрозпачена Сью готувала щодня, носила супи і каші до Елізиного ліжка. Нечіпана їжа холола біля матрацу, проте Сью невтомно готувала далі.
День перетворився на безкінечну відстань, яку Еліза мусила подолати. Вона боролася з нею сном. Коли дівчина прокидалася, то повзла на кухню, випивала склянку води і знову поверталась у ліжко. Вона розглядала світло за жалюзями, червоні й жовті полиски неонової реклами. Еліза розрізняла тільки день і ніч. Години розчинялися у сні, час скручувався в рурку. Лише коли приходила Сью з новими тарілками, Еліза знала, що це, мабуть, настав вечір. Іноді вона помічала біля себе тіло Сью. Та приходила й ішла через однакові проміжки часу, дотримуючись незбагненної для Елізи логіки. Одного разу, глупої ночі дівчата одночасно прокинулися, налякані гуркотом у небі. «Це пусте», — сказала Сью і закрила Елізині вуха руками, захищаючи її.
Удень Еліза, крізь напівсон, іноді чула віддалені голоси. Десь дзвонив телефон. Хтось захряснув двері. Із заплющеними очима вона спостерігала за простором навколо себе. Тарілки й миски стояли біля її матрацного острівця, наче принесені припливом. Повернувшись з роботи, Сью найперше крокувала на кухню, готувала щось і пила з високих склянок віскі з молоком. Потім приносила Елізі теплу їжу замість схололої, ковзала ласкавим поглядом по фотографіях свого загиблого хлопця і насипала розкришеного хліба на підвіконня, подумки прикликаючи пташині зграї, що пролітали повз.
Одного дня, пізно по обіді Еліза розплющила очі. Сонце ясно освітлювало кімнату. Працював телевізор, кольори на екрані були бліді, але водночас різали око.
З кухні пахло пирогом і свіжим хлібом. Еліза відкинула простирадло і підвелася. Сью була напідпитку і накривала на стіл. Всюди у кухні стояли порожні склянки.
На столі пишався святковий пиріг із дев’ятнадцятьма свічками, котрі вже майже догоріли, на пиріг маленькими крапельками постікав віск. Еліза схилилася над столом і задмухала свічки.
Вони сиділи у маленькій кухні, наче ховрахи у своїй хатці, їли ще теплий пиріг, руками відламували від нього шматки і вологими пучками збирали зі столу крихти.
Сью розклала на підлозі подарунок до дня народження. Еліза здивовано розглядала два водолазні костюми, ласти, підводні ліхтарі, балони з киснем.
«Тепер пірнальницьке спорядження мого хлопця — твоє. Я навчу тебе пірнати».
Було темно. Еліза в гумовому костюмі стояла на місточку, з кисневим балоном за плечима, як із рюкзаком. Місяць плавав у воді, наче маленьке світле коло. Еліза сфокусувала погляд на блискучій цятці, обернулася і впала задки просто в Місяць, який під нею розлетівся на друзки.
Дослухаючись до власного сопіння і гучного шуму крові у вухах, Еліза висвітила ліхтариком Сью. Та трималася за оброслу водоростями скелю. Із отвору між камінням випурхнула зграйка малих брунатних рибок, мигнула перед самими пірнальницькими окулярами і зникла в тіні. Сью показала рукою вниз. А потім пірнула, щільно притиснувши одну руку вздовж тіла, іншою освітлюючи тьмяну глибінь. Скеля за спинами була їхнім єдиним зв’язком із земною твердю — слизький хребет, від якого вони поступово відпливали і про який з кожним метром забували, як і про верх і низ, занурюючись у темне озеро, в дедалі більшу незначущість. Їхні ліхтарики кидали дві світлові кульки у чорну воду. Озеро спало, здавалося, тільки Сью та Еліза рухаються в ньому. Вони посвітили одна на одну й зареготали, аж із ротів випорскнули низки повітряних кульок, наче дивні рослини. Еліза уявила собі, що вони — дві планети і кожна рухається своєю орбітою навколо іншої. Потім вони разом швидко спустилися ще глибше — не могли дочекатися, щоб торкнутися дна. Останні метри вони пропливли, допомагаючи собі інтенсивними ударами ніг. Дівчата приземлилися на випростані руки, від їхніх долонь у воду здійнявся пісок й оповив їх хмарою, наче це озеро видихнуло їм назустріч. Пірнальниці лягли животами на водорості і, за сигналом Сью, синхронно вимкнули ліхтарики.