Еліза уявила собі, що ґрунт на дні озера — це шкіра. Вона занурила у неї свої пальці, щоб учепитися, поклала голову на кущ водяних рослин і стала чекати видінь, які завжди приходили, коли вона лежала в цілковитій темряві. Вона бачила себе на Золотому пагорбі, як бігла під каштанами, у церкву, до кам’яних скульптур — своїх друзів. Бачила дітей, що співали у святковому залі сирітського притулку, їхні груди здіймалися й опускалися, сповнені надії, що і для них знайдуться батьки. Мушляний ріг у старих Авґустиних руках, кров на простирадлі у спальні пана Розенберґа. Десь тут має бути й Джордж, — казала вона собі, проте бачила тільки його кімнату і себе, як прокралася туди, залюблена в її порожнечу. Еліза думала про фотографії в його шухляді і про те, що їм там не місце, а ще — що там усе було не на своїх місцях, а пан Розенберґ сидів у кабінеті і навчав чужих людей говорити.
Світло вмикала Сью. Вона брала Елізу за руку і пливла з нею нагору. Обидві знали, що сама Еліза вже не випливла б.
Молодіжна психіатрична клініка, у яку відправили Джорджа Розенберґа, розміщувалася на південному краю міста. Будівлю завершили лише півроку тому, це був найбільший заклад на всю країну. Округла вугільно-чорна споруда серед офісних будівель і житлових будинків здавалася капсулою космічного корабля, біля неї навіть іноді зупинялися туристи, щоб сфотографувати цей визначний проект.
Через скляні двері, що оберталися, Еліза зі Сью зайшли до залу для відвідувачів. Приміщення ясно освітлювала безліч маленьких галогенних лампочок, які звисали зі стелі. Мармурова підлога блищала, а кожен крок по ній відлунював голосно і порожнисто, тож Сью з Елізою, не змовляючись, пішли тихіше, майже покрадьки, обережно навшпиньки просуваючись до стійки реєстрації. Там за склом перед екраном комп’ютера сиділа пані, яку Еліза запитала про Джорджа Розенберґа. Викривлена переговорним пристроєм відповідь не забарилася: «Джордж Розенберґ дав чітку вказівку, що не хоче нікого бачити», — промовила пані і повернулася до монітора. На виході з клініки, у дверях, Сью з Елізою зіштовхнулися з Рамоном, який шкаргав вулицею їм назустріч. «І не думай. Він не хоче нікого бачити», — хором вигукнули Еліза і Сью.
«Та я в газеті прочитав, що у сина відомої Марії Розенберґ нервовий зрив. Подумав, він зрадіє, якщо я його перевідаю», — розповів Рамон.
Перед аптекою він попросив дівчат почекати, поки забере батькові ліки. Потім вони втрьох пішли далі. Усі збиралися навідатися до Джорджа, тож мали тепер трохи вільного часу і жодних планів на другу половину дня. На площі група молодих людей співала на імпровізованій сцені сектантські пісні.
Гарно співають, — сказав Рамон.
А, шахраї, як і всі інші, — знудьговано відказала Сью.
Знаю, але все одно, гарно ж співають!
Вони трішки постояли перед сценою, бо Рамон хотів послухати.
За співаками у повітря здіймалося високе риштовання з велетенськими екранами, як у кінотеатрі. На них паралельно показували п’ять різних кліпів, на одному якраз були новини. Кілька секунд вони спостерігали, як натовп у подертому одязі пішки чвалає дорогою, з клунками і тачками.
Це там, де війна? — запитала Еліза.
Ні, це біженці, — відповів Рамон.
Тобто таки там, де війна.
Ні, саме там її немає. Це біженці, тож логічно, що вони там, де війни немає.
То де ж це вони?
У дорозі, вони втікають.
Куди?
Та звідки ж мені знати — в гори, мабуть. Вони пішки переходять через гори в іншу країну. Війна пересунулася на Схід.
Та що ж це за війна, чорт забирай? Я й гадки не маю, що відбувається, — нетерпляче втрутилася Сью.
Тоді розплющ очі, — сердито відрізав Рамон і показав рукою на екран. І, наче шкодуючи про свою різкість, примирливо додав: Власне, ми до цього аж ніяк не причетні.
Тоді я хочу знати, чому вони постійно літають нашим небом. Я щоночі прокидаюся від літаків.
Бо небо належить усім. Нічого не вдієш, — знизав плечима Рамон.
Після цього він попрощався, Сью з Елізою бачили, як він на мить зупинився перед сценою і співаками, завагався, наче хотів про щось запитати, а потім повільно, волочачи ногу, пошкутильгав через дорогу і зник за рогом будинку.
Рамон лежав на ліжку у своїй кімнаті. Тугий гумовий м’ячик — бум — ударив по дверцятах шафи, відскочив на підлогу — чпок — і повернувся у його руку. У незмінному ритмі: шафа — бум — чпок — долоня. За зачиненими дверима кімнати його гукав батько, кричав, лаявся. Він вибив Рамонові знеболювальне з рук. «Ти приніс не те!» — горлав він. Хлопець просто віддав фармацевту рецепт, отриманий від батька, проте Рамон завжди приносить не те. Батько вже замахнувся, щоб ударити, проте Рамон утік у свою кімнату і замкнув двері. М’яч — шафа — бум — підлога — чпок — долоня. Батько гупав у двері. Та хлопець не відчиняв — лежав на ліжку і кидав м’ячиком по шафі. Бум — чпок. Нехай собі кричить за дверима, нехай хоч усю квартиру розвалить. Колись у дитинстві батько скинув його зі сходів, відтоді ліва нога не згинається. Ні, двері у свою кімнату він більше не відчинить. М’ячик скочив у його розкриту долоню. Рамон зловив його, кинув, зловив, знову кинув.