Не викинеш.
Може, він насправді вбивця, що прикидається фотографом.
Еліза засміялася:
Подзвони йому і дізнайся.
Ну ти й падлюка, — усміхаючись, сказала Сью.
Це ти принесла картку, не я.
Він запросив мене на вечерю. Я зателефоную і подякую за все.
І який у цьому сенс? Він хоче іншого.
Він хоче мене фотографувати.
Уявляєш, як саме?
Ні, й гадки не маю.
Тоді подзвони.
Сью зняла слухавку і зателефонувала.
На кухні Еліза без потреби переставляла посуд. Зі спальні долинув високий голосок Сью. Еліза відкрутила кран, підставила склянку під струмінь і спостерігала, як вода ллється через край. Вона почула, що подруга поклала слухавку і прийшла на кухню. Мовчки.
Ну? — запитала Еліза якомога байдужішим тоном.
Ми домовилися на наступний понеділок. Пробна фотосесія, — спокійно відповіла Сью.
З убивцею, що прикидається фотографом?
Припини. Я сказала, що ти прийдеш зі мною.
Сью сховала картку, і більше вони про це не говорили.
Що ближче насувався визначений день, то чужішими вони почувалися.
Еліза запропонувала поїхати вночі на озеро, попірнати, але Сью сказала, що не хоче. «Я тільки й роблю, що витягаю тебе нагору, бо ти там, внизу, завжди мрієш померти».
Щоранку вона вставала, лаяла кухаря і неохоче сунулася на роботу в аеропорт.
У неділю вони сіли на Джорджів мотоцикл, який жартома називали скромним спадком, і помчали до міського басейну. Там вони знайшли куток, де було найменше людей. Їх уже не раз просили гратися у свої похмурі ігри деінде. Еліза сідала на бортик із секундоміром у руці і чекала, поки Сью стрибне в басейн. Довге волосся останньої розсипалося по воді, як парасолька.
Під водою Сью розплющувала очі і бовтала руками й ногами, наче топиться. Повітря безліччю бульок виходило з її рота.
Потім Сью повертала голову так, що Еліза більше не могла бачити її обличчя. Дівчина повільно гойдалася на воді, розкинувши руки. Над поверхнею виднілася лише її потилиця, немов острівець. Тіло й волосся вільно несла вода.
Еліза щоразу здригалася, коли Сью пирхала і піднімала голову. «Офелія і поряд не лежала», — казала вона і дивилася на годинник: «Тридцять три секунди». Сью з посинілими губами виходила з води, лягала на цегляну підлогу біля басейну і заплющувала очі. Тільки тепер вона чула, як б’ється її серце, і тихий посвист, десь глибоко, за барабанними перетинками.
Цього разу вона злякано розплющила очі, коли група дітей з вереском застрибнула в басейн. Вона спостерігала, як хлопчики топили дівчаток, ті шалено відбивалися. Награвшись і втомившись, діти повилазили з басейну і полягали на теплу цеглу. Незабаром вони вже побігли геть, а там, де вони лежали, лишилися темні сліди — відбитки їхніх тіл. Сью дивилася, як повільно висихали вологі плями. Сонце висушувало відбитки. Робило їх дедалі більш нерозбірливими, випивало з каменю вологу, поки її там більше не залишилося.
Сью реготіла на недоступних для слуху частотах — мурашка залізла їй під коліно і лоскотала. Дівчина лежала у траві на лісовій галявині, у картатій спідничці а-ля учениця старших класів, футболка на ній задерлася, аж було видно живіт, білі гольфи сповзли, а права нога була неприродно вивернута. Чорні лаковані черевички лежали збоку, недбало кинуті у траву. Великі лампи гаряче світили на її блідо нафарбоване обличчя.
Еліза примостилася на пеньку на узліссі і звідти спостерігала за зйомками. Філ проходжався навколо Сью і знімав її з усіх боків, а його асистент — молодий чоловік у кросівках — виставляв світло, час від часу поправляв волосся моделі і припудрював їй обличчя, щоб не блищало.
Усе гаразд? — запитав Філ. — Ми вже скоро закінчимо.
Так. Але мурашка лоскочеться.
Ти — жертва зґвалтування, дитинко. Жодна мурашка на світі більше не зможе тебе залоскотати.
Усі засміялися, і навіть Сью, лежачи на землі. Високо в небі Еліза помітила двох канюків, вони летіли у напрямку до лісу.
Спокійно, не рухайся, ти виглядаєш прекрасно, — сказав Філ і доклацав плівку.
Потім Еліза допомагала заносити лампи в машину, а Сью змивала грим перед маленьким кишеньковим дзеркальцем.
Дівчата їхали на задньому сидінні, повідсувавшись одна від одної якомога далі. Кожна тупилася у своє вікно.
Не сказав би, що ці двоє зазнали багато радості у своєму житті, — промовив Філ до асистента. Той з відсутнім виглядом кивнув і продовжив телефонну розмову:
Для одного виробника одягу, — сказав він у слухавку. — Кампанія «Смертельна мода» чи якось так. Ми шукаємо ще потопельницю, повішену і жертву наркотиків. Ні, цього я справді не знаю, краще запитайте саму Розенберґ, — він продиктував номер і закінчив дзвінок.