Тієї ночі Марія прийшла додому дуже пізно і не сказала йому ані слова. Лише наступного ранку, під час сніданку, вона розказала, що вночі — вона ще працювала — його син вдерся до неї в ательє і повівся, як тварина. Слово тварина вона вимовила з жалем і глибокою огидою водночас. При цьому вона дивилася панові Розенберґу в очі, наче він і його син — єдине ціле. Клініка, сказала вона, це її останній виховний захід, остання спроба порятувати сина від себе самого. Можливо, вона й сама не чекала, що вони його знайдуть і змусять лікуватися.
Пан Розенберґ застиг у своєму кабінеті, спершись руками об стіл. Біля рукопису його другої книжки про розвиток мовлення — відоме наукове видавництво його відхилило — стояв магнітофон, яким він записував лепетання своїх пацієнтів і потім давав їм слухати. Метод, який він винайшов, щоб перевіряти, як пацієнти сприймають самих себе. Він завжди вважав, що вони перебувають у глибокій трясовині, заплутались у власному голосі, в хаосі слів і звуків, і його завжди захоплювало, що на світі є люди, для яких вимовити один-єдиний звук — це мука. Він хотів їм допомогти, витягти з трясовини, дати їм можливість заговорити, що, як він писав, подібне до нового народження. Тепер, викидаючи свій магнітофон, він із жахом думав про мовчання, яке Еліза йому протиставляла, мовчання, вагоміше за його слова.
Кожного дня по обіді пан Розенберґ приходив у клініку перевідати сина, хоч пані на реєстрації, здалеку побачивши його у дверях, з прикрістю хитала головою. Пан Розенберґ щодня долав той самий шлях, наче рутину, повсякденний обов’язок, за який був навіть вдячний, адже інших обов’язків він не мав. Він регулярно заходив у кафе неподалік, з якого було видно клініку. Там він розглядав молодого офіціанта. Той мав такий вигляд, наче не збирався проводити тут усе своє життя. Пан Розенберґ чомусь думав про смерть молодого чоловіка, поки той приязно обслуговував гостей, хвацько збирав гроші, і жодна риса його обличчя не свідчила про швидкий кінець. Пан Розенберґ лякався власних думок, відчував, що це непристойно — отак думати про смерть іншої людини. А ще він співчував молодому офіціантові, бо той не здогадувався, що вмирає, тому пан Розенберґ залишав йому на столі незвично високі чайові.
Коли пан Розенберґ ранньою вечірньою порою повертався на Золотий пагорб і крокував алеєю до свого будинку, іноді йому назустріч ішла Юлія з дитячим візочком. Незабаром після того, як Джорджа поклали у клініку, вона вирішила більше не працювати на Розенберґів і прийняла запрошення їхніх сусідів побути нянькою. Тепер вона жила на тій самій вулиці, за три будинки далі, у сім’ї з трьома дітьми. Коли вони розминалися, Юлія віталася з паном Розенберґом якось по-змовницьки, що було йому неприємно, наче він колись, у мить неуважності, забагато їй про себе розповів.
У кабінеті зі стінами, обкладеними білими кахлями, жінка набрала в піпетку крові з Елізиного пальця. Медсестра надягнула їй на руку манжет тонометра, й Еліза заходилася спостерігати, як під круглим склом піднімається вгору червона стрілка. Тиск на її руку поступово зменшувався, і вона відчула полегшення. Після кількох хвилин її запросили до лікаря, який чекав на неї за своїм великим столом.
«Ви — молода і здорова», — сказав він замість привітання.
Помітивши вираз недовіри на її обличчі, він відхилився на спинку крісла і постукав олівцем по своїй порослій волоссям руці.
«Елізо Розенберґ, я вже втретє за тиждень кажу це Вам. Прошу, повірте мені нарешті і більше не приходьте».
Еліза була переконана, що в її організмі — вірус, щось, від чого вона хворіє, що жере її зсередини. Може, його ще просто не відкрили, думала вона. Може, потрібно зробити рентген, щоб його знайти.
Біля практики приватного лікаря була ветеринарна лікарня, і щоразу, коли Еліза проходила повз, до неї долинали гавкіт, удари копитами, від яких гриміли двері, і їй здавалося, що хоч це і лікарня, але тварин у ній катували.
Дома посеред квартири стояла валіза. Всі фотографії та статті зникли зі стін, і Сью збуджено ходила по кімнатах, чекаючи на мить від’їзду.