Раз на тиждень бабуся пакувала рюкзак і будила Елізу раніше, ніж завжди. Вони виходили з хати у прохолодне ранкове повітря. Еліза мерщій збігала униз по схилу через високу, ще мокру від роси траву, що лоскотала її босі ноги. Вона чекала на Авґусту внизу, на старому дерев’яному мосту через річку; бабуся у своїх широких спідницях спускалася повільно. На тому боці річки вони сходили з дороги, піднімалися полониною і щоразу, коли озиралися назад, їхня домівка ставала дедалі меншою. Дорогою Еліза скубала квітки конюшини і висмоктувала сховані в них блискучі крапельки роси. Бабуся жувала щавель. Часом вони зустрічали сторожких звірів, козицю чи оленя, які завмирали на кілька секунд, мов заморожені, з панічно великими очима, а потім рвучко зривалися з місця і швидкими зигзагами летіли геть. На гребені гірського хребта вони зупинялися перепочити під кленом — єдиним деревом на цьому узгір’ї. Старе, розщеплене блискавкою дерево було улюбленим місцем Авґусти. Багато років тому громовиця випалила у стовбурі дірку, а вогонь майже вигриз його зсередини. Еліза залазила у чорний, обвуглений отвір, наче в печеру. Всередині пахло вологою деревиною, а ще там жила сила-силенна мурах. Вони спорудили біля дерева високий мурашник із попелу, кори і шматочків смоли. Бабуся сідала у вузенькому затінку на корінь клена і набивала люльку. Звідси річка в долині здавалася тоненькою сіро-зеленою стрічкою, а колишній склад стояв самотою на своєму узвишші віддалік села, наче чужинець.
Того дня, коли налетіла гроза, спершу на небо набігли легкі хмарки — біле мереживо, крізь яке просвічувала яскрава блакить. Теплий вітерець ласкавою рукою куйовдив довге темне Елізине волосся. Супроводжувана Авґустиним сміхом, дівчинка скакала від однієї квітки конюшини до іншої, нахилялася до кожної і вдихала пахощі, аж їй памороки забивало. Та не встигли вони дійти до узвишшя, як налетів дощ, раптовий, з краплями завбільшки з горіх. Еліза помчала до клена, що простягав їй свою єдину досі живу гілку, наче руку. Його слабкі листочки тріпотіли на вітрі, схожі на пальці знервованої людини. Здавалося, гриміло зусібіч, немов кругом у повітрі хтось розбивав на шматки великі важкі предмети. Еліза залізла у печеру в дереві, бабуся тримала над головою рюкзак, щоб захиститися від дощу. Налякана швидкістю і могутністю грози, дівчинка підтягнула коліна до підборіддя, скрутилася калачиком і спостерігала, як важкі краплі прибивають до землі траву і квіти. Щойно вона була з ними єдиним цілим, а тепер — кленова бранка. «Цей дощ — убивця», — сказала Еліза бабусі, яка сиділа перед деревом у своїх мокрих спідницях; побачивши, що дощ і не думає вщухати, а від Семи Жеребців у долину простягаються смуги густого туману, наче килим, повільно розгортаний невидимою рукою, бабуся з онукою вирішили більше не чекати і повертатися додому.
Наступного дня Авґуста злягла з кашлем, а Еліза метушилася в хаті і заварювала їй чай. Бабуся написала, що потрібно купити в магазині; то було вперше, коли Еліза сама пішла у село. Дощ не вщухав, вода потоком збігала вулицею, а дівчинка чалапала посеред нього у своїх гумових чобітках, прислухаючись до їхнього рипу і відчуваючи, як її одяг важчає від води.
У селі була одна-єдина крамничка, з темними дерев’яними полицями аж під стелю, напханими харчами. У вузеньких проходах завжди товклося багато людей, штовхаючись ліктями. За прилавком стояла товста продавчиня, й Еліза жодного разу не бачила, щоб та мовчала. Вона завжди з кимось щось так жваво обговорювала, що зрештою до розмови долучалися всі, хто був у магазині. Погомонівши, одні люди виходили зі своїми покупками, натомість заходили інші, і розмова тривала, доки крамничка не зачинялася. Продавчиня берегла розмову, як бережуть вогонь, коли бояться, щоб не згас. При цьому вона розмахувала своїми червоними руками і кивала головою, аж окуляри сповзали їй дедалі нижче на ніс, й Еліза мріяла колись побачити, як вони впадуть. Цього разу, зайшовши до крамниці, дівчинка одразу ж шмигнула поміж людей до прилавку і простягнула продавчині свій список покупок.
«А це та дівчинка, що вже кілька тижнів живе внизу, у старої з колишнього складу?» — запитав хтось, і раптом усі покупці втупилися в Елізу. Хто стояв далі поміж полиць — повиходили наперед, повитягували шиї і зацікавлено розглядали дитину перед собою. «Бідолашка, — обурено сказала одна пані, — її треба віддати до притулку, стара ж несповна розуму!» Інші з нею погодилися, дружно закивали головами. «Ото днями сновигає зі своєю дивною люлькою в зубах, хтозна, чим вона взагалі займається?» — «Видно, думу думає», — озвався з-за полиці перший голос. На якусь мить у крамниці всі стихли. Вислів заскочив усіх, наче лавина, яка щойно зірвалася з гори і, беззастережно зростаючи, котилася в долину. Поступово вираз облич почав змінюватися, кутики вуст поповзли в боки, і раптом крамниця вибухнула розкотистим реготом. Від нього тіло опасистої продавчині трусилося так, що вона мусила вхопитися за прилавок, немов рятуючись від поштовхів. Щоразу, коли товариство спинялося, щоб вдихнути повітря, чи регіт от-от починав стихати, хтось повторював «Думу думає!», і знову всі порскали сміхом, хапалися за боки, згиналися, як від болю. То був глузливий регіт, сповнений злості, він вчувався Елізі ще довго після того, як вона примчала до бабусі в хату і замкнула за собою двері.