Цілих два тижні Авґуста не вставала з ліжка. На дерев’яній поверхні її приліжкової тумби позалишалися відбитки від тарілок із супом та чашок чаю, незчисленні кружальця накладалися одне на одне, — то від рідини, яку бабуся розхлюпала своїми тремтячими руками. Хвороба з’їла її тіло, і коли жінка підвелася, спідниці висіли на ній, як вітрила без вітру. Відтоді рюкзак залишався у шафі. Бабуся воліла сидіти у великому кріслі, яке Еліза щоранку виносила їй на веранду, і дивитися на Сімох Жеребців. Вона чекала вечора, тієї миті, коли червонясте призахідне сонце перетворить скелі на прудких коней. Іноді їх оповивав такий густий багрянець, що здавалося, ніби вони страшенно розлючені; у такі миті Еліза спостерігала, як бабуся з посмішкою рухала губами, але не промовляла жодного слова. Тоді дівчинка ходила по хаті навшпиньки, так, ніби Авґусті міг зашкодити навіть найменший звук.
Почалася спека, бабусині рухи сповільнилися ще більше, тож Елізі довелося самій виконувати майже всю роботу в садку і на городі. І поки Авґустин простір активних дій дедалі звужувався, її онука влаштовувала вилазки далі й далі. Вона спускалася до річки, збираючи камінці, комах і квіти. Тепер вона вже сама долала далекий шлях до клена, і щоразу, коли досягала узгір’я, дерево простягало їй свою гілку-руку. Дівчинка притулялася спиною до стовбура, відчуваючи товсту порепану кору, і розглядала долину через бабусин бінокль. Еліза знаходила колишній склад і впізнавала Авґусту — маленьку фігурку, що сиділа у кріслі на веранді з незмінною люлькою в роті. Одного разу вона підняла руку, й онуці здалося, що то бабуся їй помахала. Дівчинці було весело від того, що вона могла гратися з бабусею — наближувати до себе, віддаляти і змінювати її розмір за своїм бажанням. Варто було нахилити бінокль — хата з бабусею і вся місцина ставали на ребро. Бінокль був продовженням її очей, і їй здавалося, що вона може охопити всю місцевість. А коли вона рвучко повертала в інший бік голову разом із біноклем, пейзаж зливався перед її очима: колишній склад, Сім Жеребців, дерева — все змішувалося, і реальність перетворювалася на незчисленні малесенькі різнобарвні цятки, перемішані між собою.
Щовечора Авґуста брала зі столу велику мушлю — Тритонів ріг — і виходила на альтанку. Тримаючи її обома руками, вона щосили сурмила у гострий кінчик, відшліфований, наче мундштук. Низький пронизливий звук було чути по всій долині, він долинав навіть до клена на узгір’ї. Для Елізи то був знак, що час повертатися додому. Цю мушлю дідусь привіз зі своєї мандрівки до Південного моря. Авґуста розповідала, що тамтешні острів’яни використовували ріг із мушлі як інструмент, щоб передавати сигнали на далекі відстані. Еліза любила тримати білу мушлю в руках. Вона дивувалася з її пористої поверхні, зі спіралеподібних борозенок ззовні і цілком гладенького перламутру всередині, який залежно від освітлення мерехтів рожевим або голубим. Вона притуляла мушлю до вуха і слухала, як шумить її власна кров. Їй здавалося, що звуки не походять із її тіла й не належать до нього, а є чимось далеким, ніби голосом майбутнього, яке кортіло відшукати.
Еліза вірила, що в усіх речах хтось живе: каміння, грудки землі, навіть повітря здавалися їй живими істотами, що взаємодіяли з іншими. Про це вона розмірковувала, лежачи на скелі біля річки чи на лузі, занурившись обличчям у траву.
Коли вечоріло, поклик мушляного рога прокладав місток до її самоти і кликав дівчинку назад, до бабусі і колишнього складу. Спершу Еліза відчувала полегшення, зачувши цей гук, та з часом він дедалі частіше переривав її вилазки. Глибокий непомильний звук розходився долиною, наче ласо, яким бабуся намагалася її впіймати. Дівчинці здавалося, що кожного вечора він лунав дедалі голосніше і пронизливіше, наче бабуся знала, що онука від неї втікає.