Щодня рано-вранці маленький жовтий автобус об’їжджав кожне подвір’я і збирав дітей до школи. Тепер він зупинявся і перед колишнім складом, і завше в ньому зчинялися лемент і штурханина через місця біля вікон. Що більше дітей сідало в автобус, то сильніше його гойдало під час поїздки по рівній дорозі, і водій марно закликав зберігати спокій. Коли вони нарешті під’їжджали до школи, малі пасажири лежали на сидіннях, попадавши одне на одного. Дівчинка, з якою Еліза сиділа за однією партою, вже на другий день поклала свою лінійку поперек столу. «Це кордон, — сказала вона, — ніколи не заходь за нього. Всі знають, що твоя бабуся несповна розуму!» Потім вона відвернулася і більше не дивилася на сусідку.
Еліза спостерігала, як поміж школярів виникала дружба. Хто до якої групи належав, вирішувалося у перші тижні, а хто залишався сам — зазвичай мав бути одинаком назавжди. На перервах самітники не виходили на подвір’я, як усі інші, а тинялися шкільними коридорами і чекали на дзвінок, щоб повернутися у свій клас. Обидва сини завгоспа полюбляли розважатися: на перерві вони заходили у школу, ловили першу-ліпшу дитину, яка їм траплялася, витягали її надвір, у кущі, і там спокійно її гамселили. Якось у них з’явилася ідея змушувати своїх жертв віддавати їм кишенькові гроші в обмін на спокій протягом місяця. Першого дня кожного місяця брати, наче ловці, ставали праворуч і ліворуч від входу в школу і вимогливо простягали руки учням, які мали платити. Їхній батько, завгосп, щоранку у шкільному підвалі роздавав школярам молоко. Він носив синій робочий комбінезон, наче механік у гаражі чи на автозаправці. Під поглядом його маленьких пронизливих очиць кожна дитина зіщулювалася, швиденько забирала молоко і притьмом бігла геть. Ніхто не сумнівався у чутках, начебто він колись відірвав одному учневі мочку вуха.
Еліза уникала братів. Вона намагалася нікому не дивитися в обличчя, а на перервах часто замикалася в туалеті. Дівчинка ні з ким не розмовляла і, перебуваючи на території школи, уявляла себе невидимкою, безтілесною, наче повітря.
Зима настала рано, раптово, майже без переходу від довгого літа, і температура впала незвично швидко. Земля замерзла, випав сніг, укрив собою дахи будинків і звуки, в селі стало ще тихше, ніж зазвичай. Еліза відкидала лопатою сніг перед хатою, а бабуся, закутавшись у пледи, сиділа біля грубки і дивилася у вікно на Сімох Жеребців. Вона підводилася лише зрідка, щоб зішкребти з шибок морозні візерунки, які затуляли їй краєвид. Вечорами вона почала співати пісень, які, здавалося, походили з давно минулих років. Еліза швидко їх повивчала і підспівувала, тож іноді низький Авґустин та високий Елізин голоси лунали в колишньому складі навіть пізно вночі.
Якось, коли шкільний автобус не зміг подолати замети й уроки на кілька днів скасували, дівчинка лягла животом на підлогу і заходилася малювати мушляний ріг, який уже впродовж кількох місяців німо лежав на столі. Еліза припинила відкидати сніг з доріжки до хати після того, як увесь ранок пробовваніла на морозі, марно намагаючись загнати лопату у злежану кучугуру снігу.
«Зима не хоче бачити людей», — сказала бабуся, коли розчарована Еліза повернулася з лопатою в хату. Вночі дівчинка слухала приглушений плюскіт річки, десь далеко-далеко, наче сніг збільшив усі відстані надворі, а тут, у хаті все навпаки зменшилося. Бабуся лягла спати, не знявши спідниць, а Еліза намагалася не рухатися під ковдрою, аби швидше нагріти місце.
Одного з перших сонячних днів того року якась учителька, затримавшись після уроків, випадково побачила, як завгоспові сини за школою переїхали новонароджених кошенят велосипедом, а потім зі сміхом переможців позакидали тільця у високі кущі. До них узялися, і батько покарав їх двома тижнями домашнього арешту. Про це одразу ж довідалася вся школа, й учні, в яких місяцями забирали їхні кишенькові, голосно раділи покаранню. Через два тижні брати підвищили платню за свій захист, як вони це називали, і почали додатково змушувати інших виконувати за себе домашні завдання.
Сонце стояло в зеніті, коли Еліза, вийшовши зі школи, вирішила не їхати шкільним автобусом додому разом з іншими учнями. Вона зняла черевики і пішла пішки луками вздовж дороги. Земля під її босими ногами ще видихала зимовий холод. З вологої трави прозирали перші жовті і фіолетові крокуси. Земля була м’яка від розталого снігу, й Елізі пригадалося, якою твердою і запилюженою вона була під кінець минулого літа. В селі на вулиці не було видно жодної людини — всі обідали у своїх домівках, із напівпрочинених вікон було чути голоси і бряцання посуду. Дійшовши до продуктової крамнички і звернувши у свою вуличку, Еліза побачила листоношу, що йшов їй назустріч. Дівчинка здивувалась, адже зазвичай о цій порі він уже давно порозносив пошту. Листоноша хитався, наче п’яний, шкіряна сумка, яку він ніс на плечі, з кожним кроком била його по коліну. Проте, впізнавши Елізу, чоловік випростався і пішов їй навперейми. Дівчинка спробувала його обійти, але він став так, що вона мусила зупинитися. Чоловік переводив погляд то на її босі ноги, то на черевики, наче йому щось заважало глянути Елізі в обличчя.