Лише одного разу Юлія злякалася за дитину. Вона побачила, як він, сидячи у ванні, намагався втопити свою гумову качечку. Він запихав її під воду, проте каченя щоразу вистромлювало голову в іншому, неочікуваному місці і зринало на поверхню. Спочатку Юлію це розсмішило. Проте Джорджеве обличчя дедалі більше похмурніло: «Чому вона не тоне?» — розпачливо закричав він і спробував іще раз утопити качку. Зрештою, він з диким криком заходився бити навколо себе руками, тож Юлії довелося витягнути свого вихованця з ванни. Його маленьке тільце дрижало в її руках від розчарування і злості; він іще довго плакав, а нянька запихала йому в рот солодощі, щоб заспокоїти.
Коли Джордж пішов у школу і більше не потребував няньки, пан Розенберґ запропонував Юлії залишитися при ньому економкою та куховаркою. Марія цілком і повністю віддавалася кар’єрі, тож пан Розенберґ хотів, щоб у будинку жив іще хтось, хто оживляв би безлюдні кімнати і заповнював їх звуками. Приймаючи рішення одружитися з Марією, він сподівався, що колись буде оточений цілою купою дітей, які голосно гралися б і шуміли. Проте Марія дедалі частіше кудись їздила і телефонувала з готелів, щоб, як вона висловлювалася, дізнатися про самопочуття свого сина. Колись, переїжджаючи у цей будинок, Марія повісила у спальні білі гардини аж до підлоги, і тепер, лягаючи спати, пан Розенберґ відчиняв вікно, щоб вітер розвівав їх, наче прапори. Пан Розенберґ казав собі, що коли налетить буря, то від завіс залишаться самі стьожки. Глупої ночі він вставав і друкував щось на своїй старій шумній друкарській машинці, розганяючи тишу.
П’ятнадцятирічний син його уникав; щоразу, намагаючись зазирнути йому в очі, пан Розенберґ почувався, наче ковзає по кризі.
Одного разу, прийшовши додому, він почув, як Джордж ходить на другому поверсі. Проте кроки одразу ж зачаїлися і спустилися сходами лише після того, як батько зайшов до свого кабінету і зачинив двері.
Якщо Марія не вечеряла вдома, Джордж забирав тарілку і ховався у своїй кімнаті. Пан Розенберґ лишався за столом сам на сам з Юлією, яка терпляче розпитувала його про роботу і пацієнтів і час від часу кивала головою. Одного разу, лягаючи спати, пан Розенберґ отямився перед зачиненими дверима свого сина, куди його вочевидь погнало бажання поговорити. Проте на думку не спало жодної теми, на яку він міг би розмовляти з Джорджем. З-за дверей лунала швидка монотонна музика. Якусь мить пан Розенберґ розпачливо роздумував, що б то сказати чи запитати у сина, але зрештою відчуття, що для цього вже запізно чи ще зарано, не дало йому постукати у двері.
У літні місяці здавалося, що Золотий пагорб вимер. Більшість сусідів виїжджали у свої приморські будиночки. Марія працювала над своїми ескізами, пан Розенберґ писав книжку, тож впродовж літніх канікул сімейство Розенберґів залишалося на пагорбі. Джордж щоранку катався на велосипеді у прохолодному затінку каштанів. І весь час роззирався, наче щось шукав. «Це не Золотий пагорб, а Пагорб примар», — промовив він сам до себе і засміявся зі своєї ідеї, не припиняючи розглядати вікна за спущеними жалюзі, за які погляд не проникав.
Перед церквою він зупинився, сів на кам’яні сходи і витягнув з кишені сорочки фотографію, витерту від частого розглядання. Старе фото його матері. Зроблене батьком під час їхнього медового місяця. На ньому Марія Розенберґ стояла на ґанку сільської вілли, між колон тераси. Спершися правою рукою на колону, вона стояла обличчям до сонця і вдивлялася кудись у далечінь. Син уявляв собі, що вона дивиться кудись у безкраї золотисті пшеничні поля. На ній була біла сукня з короткими рукавами і солом’яний капелюшок, тінь від якого затушовувала її очі. Голову вона тримала рівно, аж можна було роздивитися м’язи шиї. Він знав кожну тінь, кожну складочку на її сукні. Того дня, коли зроблено цю фотографію, мав віяти добрячий вітер, адже сукня аж липла до її тіла; під тканиною виразно проступали груди і стегна. Син думав про теплий вітер і про те, як той лащився до її тіла. Потім його погляд рефлекторно перемістився далі, до темного місця у нижньому кутку знімка. То була тінь його батька, що стояв по інший бік фотоапарата, — прикра, груба помилка, і син не раз уже думав, як би то ретушувати фото й усунути зайву пляму. Подумки він завжди уявляв себе на батьковому місці поряд із цією жінкою під час їхнього медового місяця. Він думав, як узяв би її за руку, і вони разом побігли б у стиглі пшениці. Посеред поля він зняв би з неї капелюшка, підкинув його високо в повітря, наче фрісбі, і поцілував її.