Ревель картографував вражаюче зростання радянського домінування в Європі, Азії, Африці та Латинській Америці і те, що він вважав незворотною прикметою цього просування. Щойно країна потрапляє в зону впливу СРСР, західні держави, — казав він, — освячують це як щось остаточне й непорушне, зовсім не беручи до уваги думку мешканців країни, про яку йдеться. Чи хтось у Вашингтоні або Лондоні наважився б на початку вісімдесятих говорити про «звільнення» Польщі, аби його не вважали птеродактилем, який намагається своїми провокаціями проти СРСР наблизити ядерну війну? Натомість Москва не почувалася зв’язаною такими сумнівами. Її політика, спрямована на те, аби допомогти країнам «звільнитися» від капіталізму, була послідовною, сталою, не обмеженою жодною внутрішньою опозицією й обирала різну тактику. Пряма військова інтервенція, як в Афганістані; непряма інтервенція за допомогою кубинських чи східнонімецьких сил, як в Анголі чи Ефіопії; військова, економічна і рекламна допомога, як у В’єтнамі та країнах, де відбувалися партизанські й терористичні процеси — байдуже, якого ідеологічного спрямування вони були, однаково служили глобальній стратегії СРСР.
По завершенню Другої світової війни західні країни мали величезну військову перевагу над Радянським Союзом. У вісімдесяті роки було все навпаки. Радянська зверхність була колосальною майже у всіх сферах, включно з ядерною. Для матеріалізації цього страхітливого мілітаризму не було жодної внутрішньої перешкоди: громадяни СРСР не надто добре уявляли собі, що відбувається. Натомість на Заході пацифістський рух — проти ядерної зброї і за двостороннє роззброєння — досяг вражаючих масштабів і заражав великі демократичні партії, наприклад, англійських лейбористів і німецьких соціал-демократів.
Доводи Ревеля охоплювали дипломатичну, політичну, культурну і журналістську сфери. Найбільш їдкі сторінки описували ефективність, з якою СРСР провів на Заході операцію з дезінформації. Доказом того, що він виграв цю битву, стверджував Ревель, є ті сотні тисяч демонстрантів, що вийшли з протестом на вулиці американських, англійських, французьких, скандинавських міст супроти «інтервенції янкі» у Сальвадор — де було п’ятдесят американських радників, — і яким би ніколи до голови не прийшло таким самим чином протестувати проти ста тридцяти тисяч радянських солдатів в Афганістані чи тридцяти тисяч кубинців у Анголі.
Чи на Заході ще хтось вірить, що демократія потрібна? — запитував себе Ревель. Судячи з того, як західні інтелектуали, політичні керівники, профспілки, органи преси критикують свою систему, постійно і нещадно її винуватячи, здавалося, що вони засвоїли критику, сформульовану проти неї її ворогами. Що ще могло пояснити крутійське використання таких виразів, як «холодна війна», що завжди пов’язувалась із Заходом — коли саме в той період СРСР здобув військову перевагу, — а також «колоніалізм» і «неоколоніалізм», які, здавалося, мали сенс лише тоді, коли їх асоціювали із західними країнами і ніколи із СРСР? У той час, як у підсвідомості Заходу поняття «звільнення», «антиколоніалізм», «націоналізм», схоже, були нерозривно поєднані із соціалізмом і тим, що представляла Москва.
Проблема, яку Ревель піднімав у цій книжці, здавалося, не має рішення. Єдиний спосіб, в який демократія може відвернути небезпеку, на яку він вказував, — це зректися всього того, що робить її кращою, ніж тоталітарна система: права на критику, контролю над владою, плюралізму, відкритості суспільства. Саме тому, що в ній є свобода преси, політична боротьба, вибори, оспорювання, її вороги можуть легко її «інфільтрувати», маніпулювати її інформацією, використовувати її інтелектуалів та політиків. Та якщо для запобігання цій небезпеці демократія посилить владу і системи контролю, її вороги також візьмуть гору, нав’язавши їй свої методи і звичаї.
Отже надії немає? Ми побачимо чоловіків і жінок мого покоління у світі, який увесь буде уніфікований у варварстві при допомозі ракет і комп’ютерів? На щастя, цього не сталося. З двох причин, які, як мені здається, Ревель недостатньо зважив. Перша — це економічна, наукова і технологічна перевага західних демократій. Цей відрив — попри радянську військову могутність — ставав усе помітнішим, тоді як цензура і далі регулювала академічне життя СРСР, а бюрократичне планування продовжувало душити його сільське господарство і промисловість. А друга — це внутрішні фактори розпаду радянської імперії. Читаючи у ті самі роки дисидентів чи маніфести польських робітників, можна було побачити, що там, за залізною завісою, попри репресії та небезпеку, живе і стає усе сильнішим оте прагнення свободи, яке, здавалось, вивітрилося серед громадян вільних країн.