Після смерті Жана-Поля Сартра і Реймона Арона Жану-Франсуа Ревелю довелося перебрати на себе інтелектуальне лідерство у Франції заразом з роллю морального судді, що є типово французькою інституцією «мандаринату»[101]. Знаючи, як підозріливо він сприймав рекламу і як остерігався будь-якого шахрайства, я уявляю, як незручно він мусив почуватися в такому становищі. Але уникнути його вже не міг: його ідеї і прогнози, його позиція і критика зробили з нього maître à penser[102], який окреслював теми політичних і культурних дискусій, відносно якого — через сходження чи відхилення — сучасники визначаються ідеологічно та етично. Без «мандарина» французьке інтелектуальне життя здалося б нам аморфним і безформним, хаосом, який чекає на кристалізацію.
Кожна нова книжка Ревеля породжувала полеміки, які виходили за межі світу фахівців, бо його есеї заторкували злободенні питання сучасності і в них завжди рішуче відкидалися тотеми, зведені на престол модою і пануючими забобонами. «La connaissance inutile», яку він опублікував 1988 року, стала причиною для діатриб і контроверз через безжальність її аналізу та особливо через те, якими зневаженими вийшли на її сторінках деякі недоторканні постаті сучасної культури. Та попри пліткарство й анекдотичність, «Непотрібне знання» прочитали і сприйняли десятки тисяч читачів у всьому світі, бо це одна з тих книжок, яка завдяки глибині міркувань, моральній хоробрості й амбіційності задуму є подразником своєї епохи.
Теза, яку розвиває «La connaissance inutile»: силою, яка приводить в рух сучасне суспільство, є не істина, а брехня. Тобто суспільство, яке має в своєму розпорядженні — як жодне інше суспільство на тривалому шляху, пройденому цивілізацією, — багатющу інформацію про знання, здобуті наукою і технікою, щось, що могло б гарантувати успішні та раціональні рішення у всіх сферах суспільного життя. Однак, стверджував Ревель, це не так. Дивовижний розвиток знань та інформації, що є доступною для всіх, хто захоче завдати собі труду нею скористатися, не завадив тим, хто організовує життя інших і направляє рух суспільства, і далі допускатися тих самих помилок і призводити до тих самих катастроф, тому що їхні рішення залишаються продиктованими радше упередженням, пристрастю чи інстинктом, аніж розумом — як і в ті часи, які ми (з деяким цинізмом) усе ще наважуємося називати «варварськими».
Ця заява Ревеля була спрямована передусім проти інтелектуалів розвинутих суспільств Заходу. Найбільшими і, можливо, найшкідливішими ворогами вільного суспільства, на думку Ревеля, є не його зовнішні супротивники — тоталітарні режими Сходу і сатрапи-«прогресисти» «третього світу», — а велетенський конгломерат внутрішніх відмовників, які утворюють інтелігенцію вільних країн і чиєю переважаючою мотивацією є ненависть до свободи у тому вигляді, як її розуміють і практикують у демократичних суспільствах.
Внесок Ґрамші в марксизм полягав передусім у тому, що він наділив інтелігенцію історичною і суспільною функцією, яка в текстах Маркса і Леніна була монополією робітничого класу. Ця функція була мертвою буквою у марксистських суспільствах, де інтелектуальний клас — як, зрештою, і робітничий — був попросту знаряддям еліти чи «номенклатури», яка експропріювала всю владу у своєкорисливих інтересах. Читаючи есей Ревеля, доходиш думки, що теза Ґрамші про роль «інтелектуала» як того, хто формує і спрямовує культуру, отримала лише фатальне підтвердження в суспільствах, які Карл Поппер назвав «відкритими». Я кажу «фатальне», бо наслідком цього, на думку Ревеля, стало те, що вільні суспільства програли ідеологічну битву тоталітарному світові та могли в не такому вже й далекому майбутньому програти ще одну, яка б забрала в них їхню найбільшу цінність: свободу.
Сформульована так, у стислому узагальнені, Ревелева теза здавалася перебільшенням, та коли читач занурювався в киплячі води «Непотрібного знання» — книжки, де жвавість прози, гострота розуму, енциклопедичне документування та іскри саркастичного гумору поєднуються, перетворюючи читання на гіпнотичне переживання, — і бачив конкретні доводи, на які вона опирається, то не міг отямитися від потрясіння. То це вони є великими виразниками мистецтва, науки, релігії, журналістики, освіти у світі, що зветься вільним?
101
Мандаринат — тут: інтелектуальна еліта, що претендує на привілейоване становище (тут — примітка перекладача).