Ревель показував, як прагнення дискредитувати і нашкодити власним урядам — особливо якщо ті, як це було у випадку Рейгана, Тетчер, Коля чи Ширака, були «правими» — спонукали великі західні засоби масової інформації — газети, радіо і телевізійні канали — маніпулювати інформацією й іноді навіть легітимізувати відверту політичну брехню завдяки своєму авторитету. Дезінформація, казав Ревель, була особливо систематичною щодо «країн третього світу», зарахованих до «прогресистських», чиї ендемічна бідність, політичний обскурантизм, інституційний хаос і репресивна жорстокість з принципу — акту віри, що передує об’єктивному знанню і є відпорним до нього, — приписувалися підступним махінаціям західних супердержав чи тим, хто в лоні цих країн захищав демократичну модель і боровся проти колективізму, провладних партій і контролю над економікою та інформацією з боку держави.
Приклади Ревеля були страхітливими, бо засоби масової інформації, якими він ілюстрував свою заяву, здавалися найвільнішими і найкраще технічно забезпеченими у світі: «The New York Times», «Le Monde», «The Guardian», «Der Spiegel» тощо і такі телеканали, як американський CBS чи Французьке телебачення. Якщо в цих медіа, що мають в своєму розпорядженні найкращі матеріали і найпрофесійніших фахівців, щоб з’ясувати й обнародувати правду, її часто приховують чи перекручують з огляду на ідеологічне parti pris[103], то чого можна сподіватися від відверто заангажованих мас-медіа — наприклад, діючих в країнах, де є цензура, — чи тих, чиї матеріальні та інтелектуальні умови роботи є значно сумнівнішими? Ті, хто живуть у слабо розвинутих країнах, добре знають чого можна очікувати: того, що на практиці межа між інформацією і вимислом — правдою і брехнею — в мас-медіа стирається так, що неможливо отримати об’єктивне знання про те, що діється довкола нас.
Найбільш тривожними у книжці Ревеля були сторінки, які показували, як ідеологічна пристрасть у царині науки може призвести до такого самого безсовісного фальшування правди, як і в журналістиці. Спосіб, в який у певний момент було перекручено, наприклад, правду про СНІД, аби заплямувати Пентагон — у геніальній рекламній кампанії, яка врешті-решт виявилася запрограмованою КГБ, — доводив, що не існує в повному сенсі цього слова твердині знань — навіть у точних науках, — куди б не могла добутися ідеологія зі своєю здатністю перекручувати, аби насадити корисні для справи брехні.
Для Ревеля не було жодного сумніву: якщо ліберальне суспільство, яке фактично виграло цивілізаційну битву, створивши найгуманніші за всю історію — чи найменш негуманні — форми існування занепаде, і жменька країн, чиїми цінностями були свобода, здоровий глузд, толерантність і законність, знову перемішаються з океаном політичного деспотизму, матеріальної бідності, жорстокості, мракобісся і всевладності, які завжди були й залишаються жеребом більшої частини людства, основна відповідальність лежатиме на ньому самому — через те, що воно (й передусім його культурний і політичний авангард) піддалося співу тоталітарної сирени, а його вільні громадяни без спротиву прийняли це самогубство.
Не всі наклепи, які розвінчувало «Непотрібне знання», були політичними. Деякі стосувалися культурної діяльності, розкладаючи її зсередини. Хіба в останні десятиріччя не мали ми багатьох некваліфікованих читачів, які читали певних мнимих інтелектуальних світочів на час, як-от Лакан, Альтюссер, Теяр де Шарден чи Жак Дерріда, чия трудомістка риторика за своїм герметизмом приховувала банальність і пустоту? Є дисципліни — наприклад, лінгвістика, філософія, літературна і мистецька критика, — які особливо надаються до того, аби сприяти ошуканству, яке перетворює претензійне базікання деяких кар’єристів на модну науку про людину. Щоб виступити проти такого типу обману потрібна не лише хоробрість, аби наважитися плисти проти течії; потрібен ще й такий рівень освіти, який би охоплював багато галузей знання. Справжня традиція гуманізму, яку так добре представляв Ревель, — це єдине, що може вгамувати чи стишити їхню тріскотню в культурному житті країни, запобігти цим збоченням — відсутності науки, псевдознанню, трюкацтву, що прикидається творчим мисленням, — які є непомильними симптомами занепаду.