У розділі з промовистою назвою «Фіаско культури» Ревель у такий спосіб резюмував своє скрупульозне дослідження: «Великим лихом ХХ сторіччя стало те, що саме в ньому ідею свободи було поставлено на службу тиранії, ідеал рівності — на службу привілейованим, а всі прагнення, всі суспільні сили, від початку об’єднані словом «лівиця», були приборкані, щоб служити збідненню і рабству. Цей велетенський обман сфальсифікував усе сторіччя — почасти з вини його найбільших інтелектуалів. Він до найменших деталей затруїв політичну мову і дію, перевернув з ніг на голову сенс моралі і поставив брехню на службу ідеям».
Я читав цю книжку Ревеля із захопленням, якого вже давно не відчував, читаючи якийсь роман чи есей. Через інтелектуальну обдарованість і моральну відвагу її автора, а також тому, що розділяв багато його страхів і його гнів через відповідальність стількох інтелектуалів — іноді найбільш видних — за політичні біди нашого часу: насильство й убогість, які завжди супроводжують убивство свободи.
Якщо «зрада інтелектуалів» у світі розвинутих демократій досягла масштабів, про які заявляв Ревель, то що вже казати про те, що діялось у бідних і нерозвинутих країнах, де все ще не визначено суспільної моделі? У них із ворогів свободи набираються найв’юнкіші союзники, наймалодушніші спільники та наймерзенніші пропагандисти — настільки, що саме поняття «інтелектуал» у нас часом має карикатурний і жалюгідний відтінок. Найгірше те, що в слаборозвинутих країнах «зрада інтелектуалів» відбувається не внаслідок ідеологічного вибору, а в більшості випадків через чистої води опортунізм: бо бути «прогресистом» — це єдиний можливий спосіб здобути високу позицію в культурному середовищі — оскільки академічний чи мистецький істеблішмент майже завжди є лівим — або попросту добитись успіху (здобуваючи премії, отримуючи запрошення і навіть стипендії Фонду Гуггенхайма). Не є ні випадковістю, ні пустотливою примхою історії те, що зазвичай наші найзапекліші латиноамериканські «антиімперіалістичні» інтелектуали врешті-решт стають викладачами американських університетів.
Та попри все я є меншим песимістом щодо майбутності відкритого суспільства і свободи у світі, ніж був у цій книжці Жан-Франсуа Ревель. Мій оптимізм базується на цьому антиґрамшівському переконанні: історію творить не інтелігенція. Переважно народи — оті безіменні й безликі жінки та чоловіки, «пересічні люди», як називав їх Монтень, — є кращими, ніж більшість їхніх інтелектуалів: розсудливішими, прагматичнішими, демократичнішими, вільнішими коли треба вирішувати політичні й суспільні питання. Рефлекси звичайної людини в момент вибору типу суспільства, в якому вона хоче жити, зазвичай є раціональними й достойними. Бо інакше в Латинській Америці не було б такої кількості цивільних урядів, яка є нині, і за останні десятиріччя не впали б стільки диктатур. А також не вижили б стільки демократій попри економічну кризу і злочини на політичному ґрунті. Перевагою демократії є те, що думка цих «пересічних людей» рано чи пізно бере гору над судженням еліт. А їхній приклад потроху може заразити і поліпшити оточення. Хіба не про це свідчили, в той час, коли було опубліковано «Непотрібне знання», оті несміливі прикмети лібералізації в тоталітарній цитаделі так званої «перестройки»?
У кожному разі, для відкритих суспільств не все було втрачено, коли в них усе ще були інтелектуали, здатні думати й писати такі книжки, як Жан-Франсуа Ревель.
У 1987 році під назвою «Le terrorisme contre la démocratie» з’явилася збірка статей, написаних Ревелем упродовж десяти років (1977-1987). Усі вони насправді стосувалися терактів, викрадень, убивств, захоплень заручників, що були скоєні в різних європейських країнах екстремістськими угрупованнями, які вважалися незв’язаними одні з одними і які, попри спричинені ними жертви й тривоги, здавалося, були маргінальним явищем в європейському політичному житті. У наші дні цікаво читати, як Ревель у цих текстах різко критикує той наївний, поверховий і зрештою малодушний погляд на загрозу, яка ставатиме все більшою і кілька років по тому сколихне західне політичне життя і зробить терориста основним протагоністом політичного життя нашого часу.
Майже в усіх цих статтях стверджується, що, всупереч тому, що подавалося як неспростовний факт: непов’язаність і маргінальність терористичних актів в Італії, Німеччині, Франції, Бельгії, була у всіх цих діях недвозначна установка –атакувати й ослабити демократії, і таємна координація різних терористичних груп і ланок, яким допомагали чи дистанційно керували Ірак, Іран і Сирія, а також Радянський Союз через свої країни-сателіти: Болгарію, Східну Німеччину і Чехословаччину.