Проте усе це минуло; якщо точніше – минула юність. Невдовзі (без сумніву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому місці. І це мене аж ніяк не тішило.
Як відомо, філологічні студії не ведуть ні до чого путнього, хіба що найбільш здібні студенти починають кар’єру університетських викладачів – зрештою, йдеться про кумедну ситуацію, коли єдиною метою існування системи є самовідтворення, а рівень відходів перевищує 95 %. Однак шкідливими назвати ці студії не можна – від них є навіть певна (доволі химерна) користь. Певна річ, дівча, що претендує на посаду продавчині у крамниці «Cèline» або «Herm`еs», перш за все має дбати про зовнішність, проте диплом із сучасної філології може стати додатковою перевагою, яка (в разі браку іншого корисного досвіду) гарантує працедавцеві певну розумову гнучкість, що дозволяє сподіватися на кар’єрне зростання; до того ж виробники предметів розкошів завжди схвально сприймали літературу.
Я, зі свого боку, завжди усвідомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитіших студентів». Дисертація вийшла блискучою, я про це знав і очікував на схвальну оцінку; і все ж був приємно здивований «одноголосним схваленням журі», зокрема коли розгорнув відгук, де мені мало не осанну співали, – адже відтоді я мав усі шанси (за бажання) отримати кваліфікацію старшого викладача. Тож, у цілому, життя – одноманітне і банально передбачуване – тривало далі, аж надто подібне до життєвого шляху Гюїсманса півтора століття тому. Перші роки мого дорослого життя минули в системі освіти; напевно, останні мають минути там само – причому в тому самому закладі (хоча насправді склалося не так: диплом я отримав в Університеті «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Університеті «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузі, за кілька сотень метрів від моєї колишньої альма-матер).