Я не мав покликання до викладання, тож навіть через п’ятнадцять років моя кар’єра могла посвідчити хіба про початковий брак хисту. Кілька приватних уроків, що їх я дав, сподіваючись покращити рівень життя, швидко переконали мене, що з моїх вуст даремно переказувати знання, що скільки людей – стільки й способів думання і що жодним чином цю першорядну нерівність не можна не лише усунути, а й зменшити.
Ще одне – певно, найважливіше – припущення: я не любив молоді – і не любив ніколи, навіть тоді, коли міг вважатися одним із її представників. Саме значення слова «молодь» – здавалось мені – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду відчуття зверхності до покоління, яке слід було заступити; а я в собі ніколи нічого подібного не відчував. А втім, замолоду я мав друзів – себто, коли бути точнішим, однокурсників, із якими міг, не відчуваючи огиди, піти на каву чи пиво в перерві між лекціями. Ще більше, ніж друзів, у мене було коханок, чи, як казали тоді (та й потім також), подружок, – приблизно одна на рік. Любовні стосунки минали за більш-менш незмінним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподілялися теми письмових робіт, виставлялись оцінки, зрештою, в ході численних ситуацій соціалізації, що загачують студентське життя і зникнення яких на початку професійної кар’єри занурює більшість людських істот у запаморочливу й моторошну самоту. Такі любовні стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночі минали почергово у помешканні одного з партнерів (утім, переважно в кімнатах дівчат, адже похмура й антигігієнічна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), відбувалися незліченні статеві акти (задоволення від яких, сподіваюсь, було взаємним). Наприкінці літніх канікул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добігали кінця, майже завжди за бажанням дівчат. Улітку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а ті, кого мої почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустріли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом ці холодні відмовки видаються мені недостатніми: звісно, вони когось зустрічали – із цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло їм наділити цю зустріч вагою достатньою, щоб урвати наші стосунки й почати нові, було лише втіленням потужної, але прихованої моделі поведінки – і причому таємниця сили її пояснюється саме прихованістю.
Згідно з усталеною моделлю любовних стосунків, популярною за моєї молодості (а доказів того, буцімто щось значною мірою змінилося, я не бачив), юнаки та юнки після короткого періоду сексуальних поневірянь, що збігався з віком дозрівання, вступали у виняткові любовні стосунки, які цілком відповідали уявленню про зразкову моногамію, і заходились біля ігор не лише сексуальних, а й соціальних (вечірки, вихідні, канікули). Утім, ці стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбі, щось на кшталт стажування (до речі, у професійній кар’єрі перше робоче місце мало те саме значення). Тривалі любовні стосунки (рік – норма для мене – вважався поважним терміном для стосунків) у достатній кількості (мати в середньому десять-двадцять зв’язків вважалося за помірковану поведінку) були необхідні, аби призвести до апофеозу – вирішальних стосунків у вигляді шлюбу, які, шляхом народження дітлахів, побудували б родину.
Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пізніше – якщо точніше, не так давно, коли впродовж кількох тижнів мені пощастило зустріти спочатку Орелі, а потім Сандру (втім, я переконаний, що зустріч із Хлое чи Вйолен ніяк не вплинула б на мої висновки). Увійшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелі на вечерю, я зрозумів, що на мене чекає безрадісний вечір. Незважаючи на дві пляшки білого вина «Ірулеґі» з півдня Франції, що їх я випив фактично сам, я відчував, що підтримувати пристойний рівень теплого спілкування стає все важче і що розмова перетворюється на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не міг, занурюватись у спільні спогади видавалося вкрай неделікатною і майже нечуваною справою. Нині ж цілком зрозуміло, що Орелі не щастило з пошуками чоловіка, до випадкових зв’язків вона відчувала лиш відразу, тож, урешті-решт, її чуттєве життя прямувало до невідворотного та повного провалу. Втім, принаймні раз вона намагалася встряти у шлюб – я вгадував це за численними знаками – і після невдачі не могла отямитися; гіркота та ядучість, з якими вона згадувала про свої стосунки з чоловіками (за браком кращого ми обговорили її професійне життя – Орелі відповідала за зв’язки з громадськістю в міжгалузевій профспілці виноробів Бордо, тож, як наслідок, весь час подорожувала, причому переважно до Азії, переконуючи купувати французьке вино), із жорстокою очевидністю свідчили про те, що страждала вона не раз. Однак мене здивувало її запрошення – коли ми виходили з таксі – «пропустити по останній склянці»; вона дійшла до краю, – міркував я, і, коли двері ліфту зачинилися за нами, я вже знав, що нічого не буде, навіть не мав бажання побачити її голою, навпаки, я хотів цього уникнути, але це сталося і тільки підтвердило мою підозру: страждала вона не лише емоційно – її тіло також зазнало невиправної шкоди, стегна та груди перетворилися на кволі, пласкі, звислі шматки плоті, і вже ніколи і ні для кого вона не стала б об’єктом бажання.