– Я впевнений, що ти натрапив на цікавий слід… Перечитай Дрюмона[2], – кинув я Стівові, радше щоби потішити його самолюбство, і він глянув на мене із вдячністю та наївністю примхливої дитини.
Вхід до моєї аудиторії (того дня я хотів поговорити про Жана Лоррена) заступили троє суб’єктів віком під двадцять років – двоє арабів і один чорношкірий; на щастя, цього разу вони були неозброєні й демонстрували спокій; хоча на перший погляд загрози не було, все ж, щоб увійти до аудиторії, слід було минути цих типів – тож я мав утрутитися. Я зупинився перед ними; напевно, шибеники воліли уникати провокацій і з повагою ставитись до викладачів – що ж, принаймні, я на це сподівався.
– Я викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.
Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:
– Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…
І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.
– Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.
– Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.
– Мир вам, месьє, – сказав юнак і злегка вклонився.
«Що ж, без пригод… – думав я, зачиняючи двері аудиторії. – Цього разу мені пощастило». Не знаю, зрештою, чого я чекав; справді, точилися чутки про напади на викладачів у Мюлузі, Страсбурзі, Екс-Марселі та Сен-Дені, проте серед моїх колег жертв нападів не було, та я й не вірив у ці теревені; за словами Стіва, молоді вахабіти та керівництво Університетів уклали угоду – і доказом цього було буцімто те, що з території факультету вже два роки як зникли крадії та наркодилери. Цікаво, чи був у цій «угоді» пункт, яким на територію факультету заборонявся доступ єврейським організаціям? Авжеж, ішов відповідний поголос – також неперевірений і малоймовірний, – проте Спілка студентів-євреїв Франції справді з минулого року не мала представництва в жодному з університетських містечок довкола Парижа; натомість молодіжне відділення Братства мусульман посилило свою присутність усюди.
На виході з аудиторії (чим двох цнотливих юнок у чадрах міг зацікавити Жан Лоррен – огидний гомік, самопроголошений «людойоб»[3]? чи в курсі були їхні батьки, про що тут розповідають? що ж, зрештою, відповідальність за це несла література) я зустрів Марі-Франсуаз, у якої з’явилась ідея разом пообідати. У плані спілкування мій день обіцяв бути насиченим.
Ця стара харцизяка, з якої аж сипалися їдкі чутки, була мені до вподоби; поважний стаж в університеті та присутність у деяких консультативних радах надавали її теревеням більшої ваги та глибшого сенсу, ніж балачки малозначущого Стіва. Вибір Марі-Франсуаз впав на марокканський ресторан на вулиці Монж – адже був день посту, «халяль»[4].
2
Едуард Дрюмон (Edouard Drumont, 1844–1917) – французький письменник, публіцист і політичний діяч. Яскравий представник антисемітської (антидрейфусарської) та націоналістичної частини французької інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Засновник Національної антисемітської ліги Франції.
3
Жан Лоррен (Jean Lorrain, 1855–1906) – французький письменник, яскравий представник літератури «фін-де-сьєкль». Був відкритим гомосексуалістом. Enfilanthrope («людойоб») – прізвисько, яке він дав сам собі.
4
Халяль (halal) – у широкому сенсі: всі продукти, дозволені Ісламом. Тут: продукти, які допускаються мусульманським постом.