Антична філософія для Адо не обмежується хронологічними межами та корпусами текстів, вона, як сукупність духовних настанов, ідей та практик продовжує жити в історії. Цю ідею Адо намагався донести до читача у книзі «Що таке антична філософія?». У «Покривалі Ізіди» він пішов далі та показав, що наш час зберігає єдність з античною філософією, хоча й мислить себе як переворот у цінностях, засадах мислення та принципах організації життя. Спосіб, у який Адо звертається до античної філософії, дає нам змогу переосмислити той образ, який модерн створює про самого себе. Як один із прикладів плідності історико-філософського аналізу П. Адо можна навести дослідження ним ранньомодерної культури, що спростовує уявлення про неї як принципово нову культурну добу, яка повністю відмінна від попередніх культур. Цей звичний та стереотипний образ, що виникає, насамперед, завдяки деклараціям самих ранньомодерних філософів, спростовують дві головні ідеї Адо. По-перше, йдеться про те, що механістична революція ранньомодерної доби розвиває і підтверджує притаманне християнству механістичне та споживацьке ставлення до природи і що ранньомодерна наука розвивається не всупереч християнству, а в окресленій ним перспективі. На переконання Адо, християнство справді сприяло десакралізації та механізації природи, а ранньомодерні вчені за допомогою експериментів та винаходу штучних приладів лише зреалізували ці настанови. Це спільне для християнства та ранньомодерної науки ставлення до природи виражене у метафорі «Природи як Годинника», що виникає за доби Середньовіччя та стає унаочненням модерного ставлення до природи. Дуже популярними у XVII—XVIII ст. були образи Бога як великого годинникаря, інженера, архітектора, а вченого як просто годинникаря, інженера, математика, який, тим не менш, здатен зрозуміти та відтворити спосіб функціонування природи. Водночас, тієї самої миті, коли ранньомодерні філософи та вчені вирішили, що вони нарешті відкрили усі таємниці природи, розгадали усі її загадки, вони були змушені визнати одну непроникну таємницю, а саме, божественні рішення, завдяки яким саме цей універсум був створений з усіх можливих, «вони погоджуються, що існує якась непозбутня таємниця — таємниця волі всемогутнього Бога»[1125].
Другою ідеєю Адо, що засвідчує складність та неодноднорідність ранньомодерного ставлення до природи та світосприйняття загалом, є демонстрація ним присутності у ранньомодерних авторів неоплатоністичних персоніфікацій природи та використання ними образів богів, богинь, наяд тощо, навіть якщо йдеться про теоретиків ранньомодерної думки. Ф. Бекон, наприклад, у книзі «Про мудрість давніх» посилено використовує підручник Н. Конті «Міфологія» та сам вдається до алегоричної екзегези, яка ставить у відповідність міфічним образам природні феномени. Безумовно, не всі модерні філософи використовують образи богів у своїх працях, Декарт, наприклад, цілком свідомий змін, що відбуваються у ставленні до природи за часів механістичної революції. У «Трактаті про світ» він зазначає, що під Природою розуміє не богинь чи якийсь різновид уявної сили, а Матерію[1126]. Водночас те, що Декарт відмежовується від термінології богів і богинь доводить якраз присутність і дієвість цих образів язичницької теології у ранньомодерній культурі. Так само як той парадоксальний, на перший погляд, факт, що на фронтисписах підручників із нових наук дуже часто фігурує образ Ізіди, яка розкриває свої таємниці. Ці малюнки замовляли, найчастіше, самі науковці. І дуже показовим є те, що вони обирали саме образ античної богині, а не, скажімо, популярний тоді новочасний образ Годинника. Метафора, образ надихають мислення філософів і науковців, навіть якщо вони вважають, що просто вільно використовують їх. Метафора, певним чином, визначає їхню програму дій та, завдяки своїй гнучкості, дає змогу співіснувати різним настановам.
Отже, здійснений Адо аналіз функціонування метафори «розкриття таємниць природи» в ранньомодерній культурі показує, що ця культура не була гомогенною, що в ній існував нехай крихкий, проте все ж таки альянс науки і релігії, що в ній не було місця стереотипному протиставленню науки та релігії. До того ж, цей аналіз виявляє неоднорідність самої модерної науки, яку неможливо зрозуміти лише через феномен поступу понятійного знання та уявляти як перемогу світла над темрявою. Такий аналіз дозволяє зрозуміти цей період як гетерогенне та багатокомпонентне ціле, в якому співіснують як концептуальні, так і образні складові. Зрештою, історія метафори як підхід дає змогу включити в історію філософії та історію наук також історію мистецтва, які не просто функціонують паралельно, але й потужно впливають одне на одне.