Водночас, є ще один аспект історії метафори як жанру історико-філософського дослідження, який потребує прояснення того, як сам Адо розумів метафору, що давно вже стала легітимним предметом філософського дискурсу. Насамперед потрібно наголосити, що у Адо не йдеться про риторичне розуміння метафори як словесної оздоби, до якої вдається філософ у своїй творчості та яка, як писав Ян Парандовський в «Алхімії слова», за умови її нерефлексивного вжитку призводить до нісенітниць та примножує сморід банальності[1127]. Стиль Адо є принципово ясним і зрозумілим, зловживання риторикою є для нього швидше вадою, ніж чеснотою філософського дискурсу. Відповідаючи Арнольду Девідсону на питання про його ставлення до мови Гайдеґера, Адо зазначає, що у філософії завжди присутні технічні слова, проте, коли йдеться про стоїчні чи схоластичні тексти, завжди відомо, чому вони відповідають, натомість послідовники Гайдеґера часто відмовляються визначати свої метафори і ними відверто зловживають[1128]. Отже, йдеться не про «живі метафори», які народжуються у повсякденному мовленні чи до яких свідомо вдаються філософи. Так само Адо не надто переймається проблемами теорії метафори, він не поспішає втрутитися у суперечку прихильників «семантичної» та «психологічної» концепцій метафори. Він значно ближчий до широкого розуміння метафори як міфо-поетичного мислення Е. Касірером, з його інтересом до символічних форм освоєння дійсності, аніж до розуміння метафори П. Рікером з його інтересом до внутрішніх механізмів утворення мовних тропів. Тим, що справді цікавить Адо, є функціонування метафори в культурі, її практична цінність, а не її семантичні (категоріальні зсуви), семіотичні (гра денотації та конотації) чи психологічні (зв’язок з уявою) механізми. І найголовніше: у Адо йдеться про так звані «ключові» чи «базові» метафори, які встановлюють аналогії між різними сферами реальності, між різними понятійними системами та породжують окремі метафори. У таких метафор як правило немає автора, вони виникають стихійно і мають певну автономію: дуже промовистою у цьому відношенні є назва книги Джорджа Лакоффа та Марка Джонсона «Метафори, якими ми живемо»[1129]. Йдеться про метафори, які живуть століттями та, навіть, тисячоліттями. Йдеться про метафори, які Ганс Блюменберґ у «Парадигмах до метафорології» називає абсолютними метафорами[1130], а сам Адо у «Покривалі Ізіди» називає традиційними метафорами[1131] — «світ як книга», «оголеність істини», «світ як годинник» тощо. Ці метафори виявляються чимось на кшталт lieux communs, спільних місць, чимось на кшталт інституцій сенсу, які передують мовцям й одночасно виражають та формують ставлення до світу, до природи цілих поколінь, які у круговоротах історії зберігають свою лінгвістичну ідентичність, проте набувають нового сенсу, формують нові дослідницькі настанови та надихають нові духовні практики в різні історичні періоди.
Адо не протиставляє метафору концепту, традиційні метафори, про які у нього йдеться, є цілими комплексами, які містять, як я вже зазначала, як понятійні, так і образні компоненти. Метафора є змістовно насиченою, проте не експліцитною, тому історія в «Покривалі Ізіди» є водночас експлікацією метафори «розкриття таємниць природи» та її функціонування в західній культурі протягом двадцяти п’яти століть, вона є розкриттям тих нових сенсів, які ця метафора набувала в історії. Ця книга методологічно близька до книги Г. Блюменберґа «Світ як книга», що вийшла українською у перекладі Володимира Єрмоленка[1132], у якій Блюменберґ експлікує, своєю чергою, функціонування метафори «світ як книга» в історії західної думки та виявляє її смислотворчу потужність. Як казав Ніцше, і ці його слова винесені на обкладинку французького видання книги Адо «Покривало Ізіди», «гарна сентенція надто тверда для зубів часу і всі тисячоліття не здатні її згризти, хоча вона увесь час є для них поживою». Метафора «розкриття таємниць природи» передбачає у Адо дві головні настанови, які можуть реалізуватися різними історичними епохами, а можуть також співіснувати за однієї епохи і, навіть, у того самого автора. Покривало Ізіди, наприклад, можна зняти, а можна і не знімати, ця метафора має сенс і як споглядальна дія, і як наукове дослідження. Вона може використовуватися як тими, хто практикує естетичне ставлення до природи, так і тими, хто вважає знання науковим допитом. Першу настанову Адо називає Орфєєвою, другу — Прометеєвою. Можна хотіти зняти покривала природи будь-якою ціною, навіть ціною життя — згадаємо слова, які Плутарх вкладає в уста Ізіди: «жоден смертний не піднімав мого покривала». Тому ми все ще кажемо сьогодні «наука вимагає жертв», хоча, здається, під жертвами сьогодні науковці мають на увазі не завжди (або ж не лише) самих себе. Зняття покривала Ізіди може погано закінчитися як для науковця, так і для усього людства — і тоді людство починає боротися із наслідками власних дій, як ми це можемо зараз спостерігати. А можна, щоб пізнати природу, не розкопувати й не розрізати, а намагатися зрозуміти її як ціле, як тотальність, естетизувати її. І ця настанова також не є сторонньою науці, вона проіснує аж до XX ст. Володимир Вернадський, наприклад, був одним із видатних природознавців, які говорили про єдність, цілісність природи та писав слово Природа з великої літери. Отже, Орфєєва та Прометеєва настанови можуть добре уживатися навіть у одного автора. Адо наводить приклад співіснування цих настанов на побутовому, несвідомому рівні: людина, як науковець чи, просто освічена людина, знає, що земля обертається навколо сонця, водночас, вона щиро насолоджується «заходом сонця» та використовує цю метафору у своїй мові. Проте зразковою моделлю плідного синтезу цих підходів був для П. Адо Й.В. Ґьоте, який серйозно ставився до мистецтва і розумів, що наукові теорії надихаються культурними та естетичними фактами. Ґьоте потужно вплинув на історико-філософські підходи Адо, у своїй останній книзі «Не забувай жити. Ґьоте і традиція духовних вправ» (2008)[1133] він знову повертається до німецького мислителя, потужно присутнього на сторінках «Покривала Ізіди». Ґьоте, на думку Адо, був художником і науковцем одночасно, йому вдалося запропонувати модель водночас наукового та естетичного ставлення до природи. Поворот до Ґьоте, про який він пише у вступі до «Покривала Ізіди», був для нього визначальним у повороті до історії метафори.
1132
Див.: Блюменберг Г. Світ як книга / Переклад з німецької, передмова та коментарі В. Єрмоленка. — Київ: Лібра, 2005.
1133
Hadot P. N’oublie pas de vivre. Goethe et la tradution des exersices spirituels. — Paris: Albin Michel, 2008.