Саме у створенні чуттєвих форм полягає приховування Природи. Сфера Природи, таким чином, відчутно зменшується порівняно з тим, чим вона була у стоїцизмі. У стоїків Природа ототожнювалася з Богом як, водночас, первісне сім’я всіх речей та розгортання цього сімені. Природа у такий спосіб уподібнювалася всій реальності, нерозривно тілесній та раціональній. Натомість для неоплатоніків Природа вже є лише нижчою частиною реальності, безтілесною та невидимою потугою, прихованою у тілесних та видимих формах[172]. Порифрій вочевидь називає Природою сукупність сил, пов’язаних у той чи інший спосіб із тілом, із Душею світу, із божественними душами астральних тіл, із душами демонів, людей, тварин, рослин та, зрештою, з мінеральним світом. Прокл натомість називає словом «Природа» душі, нижчі за розумну душу. Цьому звуженню галузі Природи відповідає звуження галузі фізики. Для стоїків фізика є теологією, вона має своїм предметом божество, тобто універсальний Розум Цілого та окремі рації, що містяться у Цілому, і використовує один метод. Для Порфирія існує радикальна відмінність предметів вищої теології, що є цариною Ідей та відокремлених від тіла субстанцій, і фізичної теології, що є цариною сил, які одухотворюють тіла. Проте можна стверджувати, що ця фізична теологія є цілковито анімістичою у власному сенсі слова, адже причини, які запускають природні процеси, є душами богів чи демонів, тварин чи людей.
Ось чому не можна змішувати алегоричний метод стоїків з алегоричним методом Порфирія. Стоїчний метод полягає у демістифікації того, що вони називали міфічною теологією, тобто казкових оповідей про пригоди богів. Завдяки алегорії з’ясовують, що боги є природними процесами, тілесними силами, що вся міфологія є лише образною розповіддю історії космічних процесів, тобто трансформацій pneuma, первісного вогняного подиху. Натомість Порфирій дорікає стоїку Херемону тим, що він завжди інтерпретує міфи як відповідники фізичних реалій та ніколи — як відповідники безтілесних та живих сутностей[173]. За матеріальною реальністю відкривають безтілесну силу, божество, втілене у тій чи іншій чуттєвій реальності: елемент або астральне тіло. У стоїків фізичні явища розгортаються у жорстко детермінований спосіб, їх не можна змінити, їх можна лише прийняти. Проте, разом із Порфирієм, за чуттєвими феноменами помічають приховані душі та сили, на які намагатимуться впливати завдяки магії[174].
Додамо також, що у Порфирія Природа загортається у тілесні форми (саме це робить її видимою тілесним очам і невидимою очам душі) та що міфічні образи, за допомогою яких про неї розповідають, також створюють враження її вияву, тоді як насправді вони приховують її справжню сутність. Лише завдяки алегоричній екзегезі, яка виявляє прихований сенс міфів, безтілесна сутність Природи може бути розкрита.
Порфирій вважав, що виправдає «Тімей» Платона, довівши, що про Природу потрібно говорити лише у міфічний спосіб. Проте він розуміє міф зовсім по-іншому, ніж Платон. Для Платона міф «Тімея» є поетичним винаходом філософа, який імітує творення божественного Художника. Для Порфирія міф є традиційною розповіддю про історію богів, в якій можна знайти натяки на невидимі й безтілесні божественні сили, що одухотворюють Природу. Ми змушені повторити, що його, як він вважав, апологія Платона, насправді є прославленням «Генія язичництва».
6
Каліпсо чи «виображення у довгих покривалах»
1. Нижчість Природи
Отже неоплатонічний рух надав нового сенсу афоризму Геракліта. «Природа любить приховуватися» перетворюється на «Природа любить загортатися». Проте якщо вона приховується шляхом загортання, то не з причини своєї трансцендентності, а, навпаки, внаслідок своєї слабкості та нижчості. Природа справді відповідає сукупності безтілесних сил, які одухотворюють чуттєвий світ; це справді божества чи демони, проти вони потребують загортання у чуттєві форми. Ось чому нижчі божества, які одухотворюють царину Природи, зазначає Плотин, мають потребу у представленості статуями[175]. Вони справді хочуть зберегти свою таємницю, хочуть, щоб їх пізнали та відчули їхню присутність тільки у обраних ними самими традиційних скульптурних формах. Отже оскільки Природа має силу нижчого ступеня, вона приречена загортатися у тілесні форми. Натомість людська душа може сприймати лише обгортку цієї нижчої сили, тобто з одного боку її чуттєвий та тілесний аспект, а з іншого — її традиційний міфічний образ. Душа не може пізнати сутність Природи в інший спосіб, аніж відкриваючи, за допомогою алегоричної екзеґези, значення цього міфічного образу та розпізнаючи у ньому безтілесну силу. Водночас, і ми ще будемо це повторювати, таке відкриття можуть зробити лише справжні філософи і тільки вони мають право бачити Природу без покривала.
172
Див. визначення Природи у Прокла, Коментар на Тімей / Trad. А.-J. Festugière, t. I, р. 35—40.
173
Порфирій, Лист Анебону, 12, грецький текст та італійський період: Porfirio. Lettera ad Anebo / A cura di A. R. Sodano. — Napoli, 1958. — P. 25, 1—2. Див.: Pépin J. Mythe et alégorie… — P. 465.
174
Про різницю між алегоричними методами стоїків та неоплатоніків див.: Bernard W. Zwei verschiedene Methoden der Allegorese in der Antike // Wolfenbütteler Forschungen. — Bd. 75. Die Allegorese des antiken Mythos / Hrsg. H.-J. Horn, H. Walter. — Wiesbaden, 1997. — S. 63—83.
175
Макробій, Коментарі до Сновидіння Сципіона Африканського, І, II, 20 / Укр. пер.: с. 19. Див. наступний параграф, с. 91.