Натомість автор трактату «Давня медицина» дорікає цьому підходові, що він є не мистецтвом медицини, а мистецтвом живопису (graphikè)[61]. Він певно натякає тут на Емпедокла, який використовував аналогію змішування кольорів для пояснення утворення смертних істот з чотирьох елементів. За такого підходу медицина припиняє бути точним мистецтвом і перетворюється на мистецтво «чогось приблизного».
2. Платон
У Платона слово phusis також вживається тільки для того, щоб позначити предмет досліджень досократиків. Сократ у «Федоні» зізнається, що один час він був дуже захоплений формою знання, яку називають «пізнанням природи» і якій він одночасно визначає програму, аналогічну тій, що її знаходимо у трактаті «Давня медицина»: «знайти причину кожного явища… чому щось виникає, чому воно гине й чому існує»[62]. Та водночас Сократ повідомляє про своє розчарування. «Пізнання природи» пропонує виключно матеріальне пояснення — якщо цієї миті він (Сократ) перебуває в ув’язненні, то це лише з причини фізичної необхідності, зумовленої матеріальним устроєм його тіла. Натомість, хіба не моральна необхідність змушує його обирати те, що він вважає найкращим? Саме вона є справжньою причиною, тоді як механічна необхідність є лише умовою.
У книзі X «Законів» міститься натяк на тих, хто присвятив себе «пізнанню природи». Вони протиставляють те, що є наслідком спонтанного росту (phusei), наприклад вогонь, воду, землю та повітря, тому, що створене мистецтвом, тобто є наслідком розумової діяльності (889 в 2). Вони повністю помиляються, каже Платон, адже визначивши спонтанний ріст (phusis) як народження, що стосується перших істот (892 с 2), вони вирішили, що це першонародження, ця phusis відповідає матеріальним першоелементам (вогонь, повітря, вода та земля) (891 с 2). Інакше кажучи, вони вирішили, що першопричинами зростання всесвіту є матеріальні причини. Водночас, продовжує Платон, найдавнішою та найпершою є душа, адже вона є рухом, який рухає себе сам (892—896), а отже передує всім іншим рухам; матеріальні ж елементи є пізнішими[63]. Для стурбованих «пізнанням природи» природа залишається винятково сліпим та спонтанним процесом, тоді як для Платона принципом речей є розумна сила, душа.
Якщо книга X «Законів» протиставляє природу душі, то діалог «Софіст» (265 с і далі) пояснює нам першість душі стосовно першоелементів. Платон дорікає філософам, які здійснювали «пізнання phusis», що вони розглядали phusis (тобто процес розвитку, що породжує речі) як продукування наслідків «спонтанною та бездумною каузальністю»: вони, таким чином, розрізняли природну діяльність, що відбувається без втручання думки, та артистичну й технічну діяльність, яка передбачає розроблену розумом програму. Використовуючи це розрізнення, Платон протиставляє свою концепцію природи концепції своїх противників. Для нього phusis так само є мистецтвом, проте божественним мистецтвом:
Я вважаю, що так звані витвори природи є витворами божественного мистецтва, а те, що з них створюють люди — витворами людського мистецтва[64].
Це уявлення є надзвичайно важливим для західної традиції, як філософської, так і мистецької, Пізніше дуже часто поверталася до ідеї, що дію Природи потрібно розглядати як модель для продукування мистецького твору[65]. Вже Емпедокл використовував ремісничі метафори стосовно деміургічної творчості Афродіти — живопис, складання з використанням кріплень, гончарне виробництво, аплікація[66]. У «Тімеї» Платон натякає на відливання воску, гончарне мистецтво, живопис, процедури плавлення й лиття, техніки будівництва[67]. Зокрема божественне мистецтво міфічно представлене тут фігурою Деміурга, який ззовні діє на світ. Та для Аристотеля, про якого далі піде мова, природа діє як скульптор — вона споруджує солідний каркас, на який потім накладаються форми[68]. Вона діє також як художник — вона окреслює контур перед тим, як застосовувати кольори[69].
Ми часто зустрічатимемо у цій праці основоположну тему протиставлення та наступного об’єднання мистецтва та природи, людське мистецтво зрештою виявляється окремим випадком первісного та фундаментального мистецтва природи[70].
67
Brisson L. Le Même et l’Autre dans la structure ontologique du
69
Аристотель, Породження тварин, II, 6, 743 b 20—25. Про