А ось Афродіта. Такої постаті Піфагор ще не бачив. Вона не милується своїм прекрасним тілом, в долонях у неї джерельна вода, що краплями витікає поміж пальцями, і богиня дарма намагається втримати прохолодну вологу. Ніби час — невловимий струмінь прадавнього Кроноса,[12] — витікає рідина, забираючи молодість, силу, красу. Смуток на чолі богині, задума в прегарних великих очах. Батько боляче наступає на синову ногу.
— Ти здурів? Прийшов до правителя, а роздивляєшся довкола, наче ніколи не бачив скульптур. Дивися на тирана.
Дзвенять струни арфи. Чутливе вухо Піфагора вловлює нещиру бадьорість у мелодії пісні, але Полікрат вдоволено покивує головою, гості уважно слухають, вдаючи, ніби музика їм вельми подобається. Два палацові поети, підступивши до трону, декламують в такт мелодії урочисті поези на честь правителя. Піфагор знає їх — це Івік і Анакреон. Вони теж колись навчалися у Гермадамаса. Музиканти з них вийшли поганенькі, а поезій їхніх Піфагорові не доводилося чути.
Полікрат обперся на руку, пильно розглядаючи складки роззолоченого хітона, другою рукою інколи прикриває позіхи, що роздирають йому рота, але тиранові приємні похвали молодих поетів, до вподоби слава освіченого правителя.
Івік завивав:
Анакреон, ніби перехопивши естафету від Івіка, радісно заволав, звівши руку вгору:
Під склепінням зали гриміли оплески, вітальні вигуки. Полікрат поблажливо посміхався. Піфагор скривився, ніби від зубного болю. Йому стало незручно за поетів. Невже вони не розуміють, що непристойно ось так принижуватися? І перед ким?
Тиран спостеріг ту гримасу на обличчі юнака, зробив знак. Гості замовкли, здивовано перезиралися. Мнезарх поблід, відчувши на собі погляд правителя.
— То і є твій син, Мнезарху? — гучно запитав Полікрат.
— Так, о славетний Полікрате, — вклонився художник, — мій син Піфагор. Я просив за нього, аби ти дав дозвіл йому поїхати до Єгипту.
— Так… До Єгипту, — повторив тиран, насуплюючись. — А ти не відаєш, що я заборонив моїм підданим полишати острів, хіба що тільки заради торговельних мандрівок?!
— Я знаю про те, Полікрате, і поважаю твій наказ. Але син не знайшов того, що шукав, у Елладі.
— Чого ж він шукає? — насмішкувато поцікавився Полікрат.
— Знання, — озвався юнак, сміливо глянувши в очі тирана.
— Хіба мудреців Греції не досить для тебе?
— Ні. Я не чув від них того, що кличе мене до пошуку.
— Ти самовпевнений. Я бачив твоє обличчя, коли ці прекрасні поети декламували свої речитативи. В серці твоєму — гординя. Ким же ти хочеш стати?
— Філософом.
— Філософом? — здивувався тиран. — А що це таке?
— Як? Ти не знаєш, що таке філософ? — простодушно запитав Піфагор.
— Не знаю, — зловтішно згодився Полікрат, багатозначно й хитро поглядаючи на гостей. Поети хихотіли, перешіптувалися, кивали на розгубленого юнака. Мнезарх почорнів від тривоги. — Не знаю, мій мудрий друже. Просвіти нас, поясни, будь ласкав!
— Я поясню, — палко сказав Піфагор. — На урочисті Олімпійські ігрища збирається вся Греція. Щоб помилуватися іграми, поспішають звідусюд різні люди. Деякі йдуть туди з-за честолюбства, щоб показати свою силу, спритність, деякі, щоб виграти нагороду. Хтось хоче знайти поміж товпищем дружину чи коханку, купці поспішають туди, щоб вигідніше продати свої товари. Є й такі, кому просто цікаво спостерігати людей, їхні пристрасті й поривання, суперництво й змагання. І всі ті люди вийшли з різних міст, з різних поселень. Земля мені здається ось таким ігрищем. Інколи мені ввижається, що всі ми вийшли з іншого життя, з іншого існування і прибули сюди на дивне довговічне змагання. Хтось тут шука собі славу, владу, хтось — багатство, хтось — подвиги, а деякі люди — їх небагато — намагаються пізнати Істину, вивчити таємниці натури-природи. Такі люди і є філософи, Полікрате, тобто полюбляючі мудрість. Мудрець — дуже претензійно, бо хто може похвалитися завершеною мудрістю. А шукач мудрості, вічний птах знання — це прекрасно! Я теж хочу стати таким. Мене не приваблює влада, слава, почесті. Мене кличе до себе лише Істина…
12
Кронос(Хронос) —