Піфагор зітхнув, одвів погляд від батькових рук, замріяно глянув у вікно на буряний морський виднокіл. Ще день-два — і чудова казкова скринька, розмальована найкращим майстром острова Самосу, піде в світ, попливе в невідомі краї, потрапить до чужих рук. Хто це буде? Чим стане для нього натхненний утвір Мнезарха — золотоковача й художника?
Мнезарх поклав різець на стіл, витер шматком білого полотна спітніле чоло, поправив срібний обруч на голові, що ним притискував сивіюче волосся. Поглянув на принишклого сина, котрий стояв у нього за спиною. Втомлено усміхнувся.
— Подобається?
— Дуже.
— Може, спробуєш?
— Ні, татку. Ти ж знаєш — у мене нічого не вийде. Ти майстер, а я буду ремісником.
— Тобі пора до діла привчатися, синку, — сказав батько. — я старію, треба передавати справу в надійні руки.
— Те, що ти робиш, батьку, — прекрасно. Ти великий художник. І все-таки…
— Що?
— Мені здається, що це — іграшки.
— Як ти сказав?
— Іграшки…
— Тебе і нас годують отакі іграшки, — суворо сказав Мнезарх. — Заради них воюють і вмирають люди. Нема такого злочину, на який би не йшли люди, щоб оволодіти золотими або срібними речами.
— Тим гірше, тату, — вперто відповів Піфагор, стріпуючи буйними патлами. — Нема за що воювати. Мені особисто задарма не. потрібно отаких цінностей. То навіщо ж я робитиму для інших те, що мені самому ні для чого? Це нелогічно!
— Навчився, — пробурмотів Мнезарх. — На мою голову. Думав, що з тебе буде добрий художник. Прославив би острів Самос, всю Елладу. Тобі вже вісімнадцять літ, а що ти вмієш? Грати на лірі, на флейті, ганяти з тією божевільною Наріссою понад морем…
— Тату…
— А що, я правду кажу. Базікати добре вмієш, риторику вивчав. Але ж з балаканини нема наїдку. Над тобою вже й люди сміються, патлатим лобурем називають.
— Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому.
— Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень!
— Тату…
— Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня.
— Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути!
— Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо?
— Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш?
— Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині!
— Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто?
— Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба?
— Розгадки.
— Розгадки чого?
— Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди?
— Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш?
— Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями?
— Може, ти теж вирішив стати «мудрецем»? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство.
— Тату…
— Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти…
— Не можу я, татку…
— Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку…
3
Олімп —