Проте мені здається, що жерці не вельми слухаються царя. Вони бояться його і чужинців приймають, але далі перших ступенів знання не допускають. Сподіваюся, що наша мудра Афіна допоможе мені проникнути в їхню таємницю. Малюнки в храмах, велетенські скульптури, таємничі символи папірусів, легенди — все мене хвилює, все настроює на урочистий лад. Вірю, що я розгадаю дивне запитання Сфінкса, який стоїть біля величних єгипетських пірамід. Ти пам’ятаєш, про що запитує Сфінкс? «Хто ходить зранку на чотирьох ногах, в полудень — на двох, ввечері — на трьох?» Загальновідома відповідь: людина. Проте ця відповідь лише для широкого загалу. Другий поворот ключа формулює запитання так: що таке час (хронос)? Саме час невпізнанно міняє людину, змушує до найхимерніших метаморфоз. Хто не знайде відповіді на це запитання Сфінкса, буде пожертий ним, тобто тим же таки прадавнім вітцем богів-кронідів і людей — Кроносом. Ось де величне завдання для всякого правдивого шукача Істини.
Проте я захопився, треба завершувати листа. Вразили мене масштаби прадавніх пірамід. Ті будівлі — справжнє чудо. В одному мемфіському храмі мені розповіли легенду, що піраміду Хеопса та дві інших, а також Сфінкса побудували сини неба, які прилітали до Древнього Єгипту на вогняних колісницях. Вони спорудили піраміди за одну ніч, ніби в казці. А вже пізніше Хеопс та інші фараони привласнили собі ту славу. Було суворо заборонено говорити про синів неба, а срібні таблички з їхніми письменами десь зникли в глибинах храмів. Чи є вони, чи то вигадки— не знаю. Може, фатум розкриє для мене ті хвилюючі знаки легендарних подій? З тією надією я й закінчую писати листа. Шлю до рідної Еллади своє серце і моє найщиріше вітання тобі, матері, Гермадамасу та Наріссі.
Ваш вірний син Піфагор.
Гермадамасу від Піфагора —
найщиріше вітання.
Коханий учителю!
Вже минув рік, як я в Мемфісі, в головному храмі Тота, бога мудрості. Описую все, як воно сталося.
Амазіс дав мені листа до головного жерця у Фівах Сушіса. В ньому він просив допустити мене до посвяти, щоб тим самим виявити почуття дружби до Еллади та еллінських мудреців.
Великою баркою я доїхав до славетних Фів. Ніл там вузький, бурхливий. Береги скелясті. В горах багато печер, підземних храмів. Понад Нілом височіють титанічні постаті богів, я ще ніколи не бачив таких у Елладі. Вони вражають і пригнічують своєю масивністю. Людина здається комашкою перед тими гігантами.
Мене привели до головного храму Тота, поселили в зовнішній частині, за муром. Що там, в глибині, — не знаю. Маю для мешкання невелику комірчину, служка в чорному плащі носить для мене маїсовий хліб і молоко, на запитання не відповідає. Я прохав передати головному жерцеві, щоб він зустрівся зі мною, але ніхто до мене не прийшов. Я пробував вийти з подвір’я назовні — два мовчазні сторожі не пропустили мене. Почав хвилюватися — чи не потрапив знову в полон? Чи не зроблять жерці з мене безмовного раба?
Та ось завітали до моєї комірчини два посланці в темнім убранні. Вони знаками звеліли віддати Амазісового листа і вийшли. Я чекав ще кілька днів. Нарешті за мною прийшли. Поминувши невеликі ворота в головному мурі, ми заглибилися в темну печеру. Не знаю, як мої супутники знаходили шлях у тій плутанині переходів, та все ж ми щасливо дісталися до великого приміщення, куди вливався сонячний промінь з вузького отвору вгорі. В глибині помешкання стояла постать кам’яної богині. То була, як я пізніше дізнався, Ізіда — Велика Матір, покровителька мудреців, трохи подібна на еллінську Деметру, трохи — на Афіну. Біля її ніг сидів великий жрець Тота Сушіс. Величний дід, у білому вбранні, аскетичного вигляду, з великими чорними очима. Обличчя в нього спокійне, не прочитаєш жодних почуттів, але в погляді — незвичайна сила.
— Залиште його, ідіть, — звелів Сушіс еллінською мовою.
Супутники зникли, ми залишилися на самоті.
Жрець підвівся з кам’яного сидіння, підійшов до мене, довго мовчав, пронизуючи мою душу вогненним зором. Я теж мовчав, стримуючи хвилювання й дрож тіла.
— Тебе послано до нас, — нарешті сказав жрець. — Амазіс просить допустити тебе до посвяти. Ми прийняли тебе, бо воля царя священна. Але чи знаєш ти, що таке посвята?
Я промовчав. Що я міг йому відповісти?
— Посвята — це те, що людина може вмістити, — знову озвався Сушіс. — В череп’яний кухоль не ввіллєш бочки. Ніл не вмістить у своїх берегах Великого Океану. Яку міру маєш ти? Чому вирішив, що тобі потрібна посвята у великих Фівах?