— Я готовий! — щасливо скрикнув Піфагор. — Я твій, о прекрасна богине Ізідо!
— І ніщо не зупинить тебе? — тихо прошелестіло запитання Ізіди.
— Нішо! Ні грози, ні спека, ні горе, ні рабство! Лише скажи мені — чому існує цей тяжкий світ? Чому в ньому є раби і господарі? Чому дух людський приковано до скелі нерадісного існування, немов древнього титана Прометея? Невже такий закон буття? Скажи, о Ізідо?
— Та відповідь за моєю запоною, шукачу! Ти рано хочеш пізнати її!
— А чи скоро це станеться?
— Коли опромінишся сяйвом Озіріса.
— Що мені робити?
— Шукай. Допоможи мені. Відкрий очі серця. Тілесні очі не допоможуть.
— Я ще побачу тебе, о Ізідо?
— Я чекатиму тебе.
— Де? — крикнув Піфагор.
Постать Ізіди зблякла, почала танути, згасати. Вона ніжно усміхнулася, підняла руку.
— Всюди, шукачу. Де ти шукатимеш Істину, там і я поруч з тобою, йди вперед. Не забувай про розтерзаного Озіріса. Не забувай! Доки він не воскресне, світ буде знемагати в полоні темного Сета…
Знову насунулося море пітьми, ще страшнішої, ніж раніше. Піфагор ступив уперед, зворушений побаченою феєрією. Що це? Звідки? Справді йому з’явилася богиня чи то гра втомленої, напруженої уяви? Та ні, вона здавалася живою і близькою. Ось і тепер у свідомості відлунює її тихий голос, сповнений туги й кохання. Озіріс… Дивний символ. Який зв’язок цього єгипетського міфа з пошуками Істини?
Пітьма німувала. Треба було йти далі. Без світла, без провідника, у напруженій тиші печер.
Піфагор ступав сторожко, намацуючи підошвами шлях. Печера вела вниз, звивалася в’юном, склепіння нижчало. Незабаром еллін уже чіпав тім’ям стелю, доводилося йти нагинці.
Попереду вибухло полум’я, заклубочилося криваво-чорними звивами, в лице дихнуло жаром. Піфагор на одну мить стишив крок, але в голові задзвеніла струна: вперед!
Він кинувся бігти, вогонь струменів попід ногами, дим виїдав очі, язики полум’я химерно вигиналися, ніби жала драконів, чувся пронизливий крик — грізний і жалібний водночас:
— А-а-а! Зупинися, захисти нас! Захисти!
В полум’ї метушилося безліч цяток. Піфагор придивився до них. То були очі — тисячі очей. Сині, чорні, карі. Вони закликали, просили, благали:
— Зупинися, зупинися, визволи нас!
— Хто ви? — розпачливо крикнув Піфагор, затуляючи обличчя від пекельного жару.
— Ми розуми й душі прадавнього світу Озіріса! Нас розтерзав темний Сет, замкнув у в’язницю кам’яних глибин! Ми стали духами скель і гір! Ми заковані тягарем землі! Ми знемагаємо у тяжкій нарузі й безвиході! Визволи нас, допоможи!
— Як допомогти вам? — з мукою запитав еллін.
— Залишся з нами. Нам душно, тісно! Твій вогняний дух дасть нам силу, снагу і надію! Зупинися!
Піфагор вагався лише мить.
— Ні! — крикнув він. — Не зупинюся! Я прагну Істини! А ви хіба відкриєте мені всепроникаючий промінь правди? Якщо вашу рушійну силу поглинуло каміння, перемогло, то що здобуду я від вас, коли зупинюся? Тисячолітній сон! Чим стану? Підніжжям невідомих сил і невблаганних стихій! Хочу’сягнути кореня буття, там розгадка і вашого визволення! Не маю чим допомогти вам нині — я йду далі!
Минувши смугу полум’я, Піфагор вийшов на рівну стежку. Позаду чувся демонічний регіт, ридання й стогін. Шукач поривався далі, не обертаючись.
Зненацька перед ним розкрилася прірва, знизу дихнуло смородом, гнилизною. Піфагор, зойкнувши, впав у якесь густе драговиння, занурився до пояса. Спробував рукою довкола себе — стіни були гладенькі, прямовисні. По них годі було видряпатись назад. Тоді він побрів далі. Під ногами хлюпало, дух забивало неприємними випарами. Поверхня болота ледь помітно мерехтіла фосфоричним сяйвом. Піфагор наступив на щось, намацав палицю. Вона насилу піддалася, над водою виринула рука людського кістяка, а за нею — череп. Зотліла плоть вже не трималася купи, байдуже осміхалися вишкірені зуби. Еллін з огидою скрикнув, випустив зловісну знахідку.