Жахлива проява! То, певне, якийсь його попередник, котрий не дійшов до мети, задихнувся в болоті. Невже і йому судилося те саме? Замість прекрасного лиця Істини — німа й безжальна могила?
Відчув, як задуха все сильніше спирає дихання. Хутчіше, хутчіше! Не безмежне ж це прокляте болото! Десь удалині чуються моторошні крики, регіт. Хто там? Сичі чи, може, гієни? Гієни під землею? А втім, хто скаже, де він мандрує? Може, в іншому світі, а може, вві сні?!
Кам’янисте дно глибшає, багно вже дістає грудей, шиї. Піфагор задирає голову, щоб грязюка не потрапила до рота. Вже неможливо йти, треба пливти. Руки обважніли, драговиння тягне донизу. Не здавайся, Піфагоре! Чуєш, не здавайся!
Та ось здалека почувся ласкавий плюскіт води, багнюка порідшала, запахи гнилизни розвіялися. Піфагора підхопив сильний потік, поніс. Швидше, швидше. Еллін полегшено зітхнув: слава богам, якщо вмирати, то не в проклятому болоті! Підземна ріка глухо вуркотіла, звиваючись поміж крутими стінами, хлюпала в невидимі береги.
Нарешті течія винесла Піфагора на широкий простір, ріка перейшла у спокійне озеро. На тім боці видно було білостінну хатинку, пальми біля неї; згори падало денне світло, воно грало феєричними зайчиками на темно-фіолетових водах, що плюскотіли поміж прямовисними скелями.
Піфагор радісно поплив до берега. Нарешті!
Він виліз, знеможено впав на пісок. Спочити, хоч трохи спочити… По тілу прокотилася солодка млість. Нічого не треба… тиша… спокій…
З далини докотився тихий, мелодійний голос:
— Ти допоможеш мені, шукачу? Еллін схопився, випростався.
— Ні, не хочу спочинку! Я йду, ясноока Ізідо! Сила є в ногах, дух мій твердий!
Він на хвильку заглянув до хатинки, там на столику лежали соковиті дині, смажена паруюча риба, прозорі грона винограду. Тиша, мир, чекання… Піфагор ковтнув слину, одвернувся. Поглянув угору, там клубочилася сонячна імла, закриваючи скелясте склепіння колосальної печери. Хто влаштував цей шлях іспиту? Де вони, ті, котрі стежать за ним? Та й чи стежать? Ось черепи й кості попід стінами, — то сліди нездійснених надій. Їм ніхто не допоміг…
Туга лягла на Піфагорову душу, десь в глибині серця заворушилися сумніви. Не час думати про це. Вперед!
Хатинка залишилася позаду, перед ним — знову чорна паща печери. Невже знову треба долати вогонь, примари, болото? Чого ще чекати на шляху Великого Іспиту?
Склепіння нижчає, нижчає. Вже можна йти лише нагинці. Ось вже треба ставати на коліна, повзти…
Печера круто опускається вниз, шукач ковзається грудьми, животом по гладенькому камінні. Тепер вже назад не виберешся, хоч би й захотів. Прохід звузився так, що можна лише пробиратися вужем. Скелі обдирають шкіру до крові. Коли ж кінець? Коли нарешті кінець путі? Чи, може, він не має кінця?
Кров бухає в скроні, груди роздимаються, мов ковальський міх. Несила повзти, руки, як зламані гілки.
Піфагор завмер, прислухаючись. Невже довкола нікого нема? Невже його покинуто напризволяще? Хіба Істина має бути такою жорстокою? Чи жорстокі її вороги? Хто ж влаштовує іспит для шукача? Хто?
Він люто кинувся гребтися далі, камінь стиснув його з усіх боків, охопив, ніби лещатами, — аніруш! Спробував сахнутися назад — не пускає!
— Гей, хто чує мене, — допоможіть! — заволав Піфагор.
Скелі ковтнули його крик. Хвиля жалю залила груди, він заплакав. І ті сльози заспокоїли його. Тіло ослабло, м’язи зм’якли. Спокійніше, Піфагоре! Доки можеш дихати, жити — не допускай відчаю.
Перепочивши, він тихесенько, ледь відчутно просунувся вперед. Вийшло. О радосте! Він видихнув повітря, спробував ще. Далі, далі… Яке щастя, що він нічого не з’їв перед іспитом! Нізащо б не проліз крізь цю мишачу нірку!
Вершок за вершком, лікоть за ліктем пробирався він тісною дірою, доки не випав з неї. Падіння було таке несподіване, що Піфагор не встиг навіть скрикнути. Він вдарився об м’яку землю і знепритомнів…
Ніби в маренні, відчув, що його перевертають, кудись несуть, кладуть на дерев’яний ослін. Ніжні руки витирають кров на тілі, змивають бруд і піт, змащують пахучими рідинами. Легко, приємно, радісно. Невже кінець шляху? Він досягнув…
Знову тиша. Мовчання. Де ж люди?
Піфагор розплющив очі. Він лежав у невеликій, розкішно вбраній кімнаті. На низенькому столику стояли високогорлі глечики, парували якісь страви, бурштинилися золотаві грона винограду.
Стіни кімнати вкривали важкі барвисті килими, світло падало з двох стрілчатих вікон, десь аж з-під стелі. В кутку, за прозорим серпанком, заманливо біліла пишна постіль.