— Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю.
— В різні місця. Афіни… Кріт…
— Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей!
— Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих «знаючих» людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак!
— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…
— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.
— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…
— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами
густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.
Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:
— Патлатий! Патлатий! Патлатий!
Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують.
Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів?
Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг.
Хвиля за хвилею… Хвиля за хвилею… Невмолимий, величний, втаємничений ритм. Звідки така точна черговість? Ніби в музиці, в пісні. Море — як арфа: вітер Зефір пролітає над прозорою глибінню, торкається безтілесними пальцями кришталевих, зеленавих струн, творить милозвучну пісню. Якби розібрати слова… Якби розібрати…
За спиною залопотіли кроки, почувся приглушений сміх. Ніжні прохолодні пальці лягли на очі юнакові, щоку залоскотав теплий подих.
— Афіна, — жартома мовив Піфагор, одгадуючи.
Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини.
— Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру.
— Артеміда!
— Евридіка!
З-за спини чується невдоволений голос:
— Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш!
Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби.
— Нарісса!
— Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина.
— Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав!
— Як то? — збентежилася вона.
— А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу?
Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла:
— Я шукала тебе.
— Навіщо?
— Мені снився сон.
— Про мене?
— Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску.
— Чиї сліди?
— Твої.
— Звідки ти знаєш?
— Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон?
— Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є…
— Що, Піфагоре?
— Ти не збагнеш.
— Ти якийсь чудний став.