Вона востаннє зітхнула й завмерла.
Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.
— Хто ви? — тихо запитав він.
— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.
— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…
Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:
— Скільки я був там… у підземеллі?
— Двадцять років… Так мені казали старші…
— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…
Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.
Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні. Та в глибині свідомості майже нечутно продзвеніли слова, прочитані колись на срібних табличках синів неба, і Піфагор, стримуючи ридання, прочитав той дивний заповіт над останнім притулком Амадіс.
І тепер, збиваючи ногами куряву на пустельних шляхах Сірії, він часто повторював уголос або в думках заспокійливу формулу:
«Мудрий не лічить дні, проведені у вищому єднанні. Хіба можна полічити краплі в Океані?
Мудрий не судить про щоденні справи. Хіба можна побачити те, чого не було, нема і що вічно є в Дзеркалі Буття, ніби осколок Великого Цілого?
Мудрий не відає ні себе, ні інших окремо, бо він пам’ятає — Суще Все у Всьому. І через Все він пізнає його окремі частки.
Мудрий сидить на Вершині, бо він обнімає Гору…»
Майоріли на обрії жовті гори, пливли у небі міражі, ніби видіння недосяжних потойбічних країв Озіріса. Іржали бойові коні персів, чувся регіт і крики переможців. А вчорашні володарі, мудрі жерці, можновладні правителі йшли понуро поруч з колишніми рабами, міряючи закривавленими ногами палаючі, нескінченні дороги ойкумени. І, думав Піфагор над смислом земного буття, болісно перебирав у свідомості мудрі вислови філософів та шукачів Істини і не міг покласти на рану серця цілющого бальзаму заспокоєння…
Мнезарху з Самосу — від сина Піфагора
щире вітання!
Не знаю, чи застане тебе або матір Парфенісу цей лист. Пишу навмання. Може, ви вже поховали мене в думці своїй — знайте ж, що я живий. Залишаю листа вірним людям, сподіваюся, що коли-небудь він потрапить до ваших рук.
Роки в Єгипті здаються сном. Не стану їх описувати. Довгий, нескінченно довгий час. Було всього — хвилини надземної радості, а більше, немислимо більше страждання. Ти знаєш, батьку, що Істина не приходить у безжурності. До неї ведуть криваві, заплутані дороги, на тому шляху чигають лабіринти життя, перед якими смішним і дитячим здається міфічний лабіринт Мінотавра,[22] що про нього ти розповідав мені ще в дитинстві. Ти, певно, знаєш, що Єгипет розгромлено. Я потрапив до Вавілона. Тут мене тримали при палаці Камбіза, перського царя. Я міг ходити вулицями, розмовляти з людьми, проте виїхати до Еллади Камбіз суворо заборонив. Так минуло дванадцять довгих літ. Я познайомився з багатьма новими вченнями. Чи було поміж ними щось нове? Не знаю. Навряд. Форма нова, а суть та сама — страх перед незбагненним, липкий, невідступний, ганебний страх перед богами, яких ніхто ніколи не бачив. Мене гнітить одна-єдина думка — як вивести людей з того зачарованого кола страху? Як?
Я вивчав медицину у халдейських магів, засвоїв дещо нове,’чого нема у єгиптян і еллінів. Яскравим променем здається мені зустріч з перським мудрецем Заратустрою. Бесіди наші тривали багато днів, ми були нерозлучні дуже довго, аж доки невідкладні справи покликали його в далеку дорогу. Куди — я не відаю.
Заратустра відкрив мені своє вчення про поєдинок світла й мороку. Той бій гримить не лише в далеких небесах, поміж зорями чи в глибинах землі, він ще страшніший, напруженіший, нещадніший в душах людей.
— Як перемогти морок? — запитав я Заратустру.
— Вогнем, — відповів мудрець. — Вогонь — чистота. В ньому нема й атома мороку. Опануй вогнем знання, вогнем мудрості й мужності, вогнем самовідданості й любові. І найтоншим вогнем — всеосяжної віри в перемогу Світла, котре і в найтяжчім полоні поміж мороком не гине, не пропадає…
22
Мінотавр —