— Убий в собі бажання жити…
Ой леле! Що я чую? Невже юні чола, сповнені життєвої снаги й сили, з міцними м’язами і сяючими очима, повинні вбивати в собі бажання життя? Що ж тоді лишається? Порожня шкаралупа, наповнена мертвим, байдужим інтелектом, нечутливою душею, позбавленою жаги і прагнень. Лише життєвий плин дає досвід, кує нові можливості в пошуку, випробовує мудрість.
— Убий в собі бажання втіхи…
Знову убий! Суцільне вбивство. Навіщо ж нищити втіху? Може, це одне з найкращих почуттів у земному житті? Як же не втішити нещасного, знедоленого? Як же самому не прагнути до коханого серця, яке може дати тобі втіху любові та ніжності?
— Працюй так, як працює той, хто любить славу й почесті. Щануй життя так, як і той, хто жадає його. Будь щасливий, як і той, хто живе заради щастя.
Все більше дивується еллін. Невже вони не заглиблюються в суть того, що вивчають? Чи для них ці речення означають щось інше? Навіщо ж працювати так, як славолюбець, коли вже вирвано жало славолюбства? Для кого? Для інших славолюбців? Але ж для цього треба знайти інший смисл моєї творчості, праці, шукань. Де ж він? Чому мовчать про те «Золоті правила»? А як мені зрівняти моє щастя з щастям честолюбця? В нього щастя самозакоханого улюбленця долі, котрий живе тимчасовим здобутком, а в мене щастя важкого подвигу, страждання й самозречення! Як порівняти їх?
— Знайди в своєму серці основу зла і вирви його, — неквапно читає далі гуру. — Воно живе і в серці відданого чели, і в серці честолюбця, і всюди приносить свої плоди. Лише сильний може вирвати його, а слабкий повинен чекати, доки корінь зла дасть свої парості, плоди і листя…
— Ні, ні, браття, ваша мудрість затуманена. Не знаю лише — ким і для кого, для чого? Ви мовите про зло, а не знаєте, звідки воно. Ви кажете, що воно гніздиться в серці, а хто відповість, де сівач чорних зерен? Та й хіба лише в душі людській приховане зло? Хіба поза нами не вирує стихія зла? Що з того, що я вирву із свого серця проклятий корінь і йтиму чистим та безгрішним? Хіба моя святість вирве меча з рук убивць та насильників?
— Живи не в сучасному, не в майбутньому, живи — у вічному…
І в цих словах — протиріччя. Треба поєднати плинне і вічне, треба збагнути їх невловимий зв’язок. Бо наші думки й слова всі складаються з образів плинного — як же скласти мозаїку вічного без цих тремтливих ілюзорних барв?
— Убий в собі почуття окремості… Все навколо — ти… Не думай, що дії злочинця чи поганої людини не торкаються тебе. Його вчинки й гріхи — то твої вчинки й гріхи. Ти не можеш піднятися у світлі висоти неба, доки не піднявся він. Ти не врятуєш власну душу, доки душа грішника гине в полум’ї злочину…
Е ні, любий гуру, з цим я не згоден! Почуття окремості можна перебороти і відчути свою єдність із світом… з далекими зорями, з музикою, з піснями, з красою оцих чарівних вершин, з мудрістю старих людей, з чим завгодно чулим і добрим… ніжним і гармонійним… тільки не з мерзотою, не з підлістю й злочином… Ні, ні! Коли на дереві заводиться гусінь, то садівник повинен відкинути химерні думки про єдність сущого і спокійненько одрізати хвору гілку, щоб здорові дали хороший плід. Відчути свою єдність з насильником, з убивцею? І навіть затримувати свій підйом у горішні світи краси, доки туди не піднявся убивця? Лише тому, що він має подобу людини? Це не справжня мудрість, мої хороші друзі. Ви даремно бездумно схиляєтесь перед архаїчними правилами. Можливо й таке, що над цими заповітами попрацювала темна й підступна рука, щоб повести шукачів добра на манівці…
— Убий в собі бажання відчуття…
Ну, а таке взагалі не приймаю! Лише відчуття дають нам можливість пізнання й роздуму, пошуку й вибору шляху. Без відчуттів не стане людини, а що ж тоді залишиться?
— Убий в собі жадобу зростання…
Дурниці! Це — неможливо. Жадоба зростання — то сила, що розкриває пуп’янок назустріч сонцю. Її не можна вбити, її можна лише покалічити, але навіщо? Треба оберігати квітку серця, треба жадати Істини, шукати її невпинно, а без зростання духу цього не осягнеш.
— Бажай лише того, що всередині твого єства, — невтомно читав наставник, і тісне коло чела та йогів побожно прислухалося до урочистих слів. — Бажай лише того, що вище тебе. Бажай лише недосяжного. Бо єдине світло — в тобі, і коли ти досягнеш його — воно відступає, ти входиш в його сяйво, але ніколи не торкнешся священного полум’я.
«Нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього», — думав Піфагор, спостерігаючи за живими язичками вогню. Треба бажати пізнати їхні зв’язки. Кожне явище має причину, має її і наш земний світ. Як же відмовитись від бажання пізнати причину багатостраждального світу, який поза мною? Як же кинути його напризволяще? А де ж тоді заповідь «убий почуття окремості»? Знову вічна Ура протилежностей/якою псевдомудреці затуманюють ясність ідей. «Бажати тбго, що вище мене»? А де воно — вище? Бажати недосяжного? Але ж так обманюють нещасних ослів, прив’язуючи перед носом жменю сінця, за якою вони прагнуть, ніколи не досягаючи омріяної їжі. Ні, мудрий гуру, я не прийму таких заплутаних заповідей!