— Це прекрасно, мій брате, — тихо озвався Піфагор, вислухавши палку сповідь Гаутами. — Я збагнув те, що ти відкрив мені: справді, ми в’язні, сповинуті міріадами ниток неуцтва й забобонів… Одне й те ж дитя може виховуватися у титанічних душ або в сім’ї приниженого раба. Перші виховають титана, а другі — застраханого раба. Але як розкрити це розуміння в душах людей? Одне лише твоє слово чи ще кількох відданих учнів хіба відкриє царство волі? Ти проповідуєш свободу духу, а володарі й далі панують над умами й тілом мільйонів людей. Що з того, коли раб проголосить: я — вільний! Будь-який деспот може закатувати його і тіло викинути собакам!..
— Знаю, — сумно похилив голову Гаутама. — Правда твоя, брате, не так просто привести земний світ до гармонії. Але ж до цього треба прагнути! Всяка дорога вимагає першого кроку, по ній треба піти. Ходімо по стежці волі, почнемо прорубувати в джунглях темряви просторі дороги знання й подвигу. За нами підуть інші…
Він поглянув на далекі зірки, прислухався до моторошних звуків лісу, загорнувся в старенький жовтогарячий плащ. Замріяно примружився, ніби вдивлявся у темно-синю імлу ночі.
— Бачу в майбутті тяжку боротьбу. То буде битва за самопізнання людини. Бо людина — єдина цінність Буття. Від неї залежить, що із себе зробити — деспота, насильника природи чи вірного її сина. Минуть віки… Народяться нові ідеї… Та не буде поміж тими ідеями вищої, значимішої, ніж ідея свободи. Виростуть проповідники свободи, її мученики, її герої. У мене кілька учнів, мій брате… Народиться колись учитель, у якого буде мільйон учнів. Вся земля піде за ним. Він відкриє для людей царство свободи, Епоху Майтрейї,[39] еру окриленої творчої праці і любові. Очі мого серця вже бачать той благословенний час… Шлях до нього перепиняють потоки крові, океани зрад і підступів, темрява душ і мара божественних та людських ідолів. Все переживе Земля і народиться знову. То буде вогняне народження в нове життя, болісне народження в свободу… Мій брате, повертайся до вітчизни, пора тобі припинити нескінченне переслідування Істини. Ти гнався за марою. Істина — в твоєму серці…
— Я збагнув, — тихо промовив еллін. — Хоч і пізно, та дарма. Я повертаюся додому.
— Пізно для птаха розуму не буває, — сказав Гаутама, поклавши руку на Піфагорове плече. — Вічний політ — його мета. Шукай світлих душ, відкривай їм очі, руйнуй рабський дух, вирощуй крила. Ти сягнеш Істини, творячи перші акорди прийдешньої світової гармонії…
— Чи побачимось коли-небудь? — зітхнув еллін. — Я залишаю тут своє серце, сум оповиває мою душу.
— І я сумую, — відгукнувся Гаутама. — Та вийди, мій брате, вночі надвір, поглянь на зоряне склепіння. То наш спільний дім — нескінченний, неосяжний. Пошли свою думку до далеких світів, а я пошлю свою. Ми зустрінемося в Океані Світла. Прощай, мій брате!..
— Прощай…
ІЗ ВИРІЮ
На другий рік влітку Піфагор повернувся до Самосу. З борту невеликого корабля, що плив з Тіра до Лесбоса, еллін розчулено вдивлявся у скелясті береги острова, які так часто снилися йому в чужинецьких землях протягом сорока років розлуки. Та затока, де раніше стояло багато кораблів, мережачи небо високими щоглами з розмаїтими вітрилами, тепер була пустельна, непривітна, сумна. Біля берега похитувалося на хвилі з десяток вутлих човнів. Не видно було юрби, яка колись вирувала довкола чужинецьких гостей.
Він зійшов на берег, повільно побрів до знайомого будинку, де зароджувалися його безумні мрії, його примари, що повели його в далеч, за обрій. Чи зустріне хто-небудь? Ой, навряд… Сорок літ! Вже йому шістдесят… а батькові… батькові — більше дев’яноста… О ні, то було б завеликим щастям…
Якийсь старезний дід у жебрацькому ганчір’ї заворушився в тіні хатиночки, простягнув миршаву руку. Піфагор знайшов дрібну срібну монету, дав прохачеві.
— Чи ти тутешній, дідусю? Жебрак приклав суху руку до вуха:
— Га? Що таке?
— Питаю, чи ти тутешній?
— Тутешній, тутешній, — закивав головою дід. — Я предковічний, з діда-прадіда самоський…
— Хотів запитати тебе, чи знав ти Мнезарха?
— Це ж якого Мнезарха?
— Художника. Золотоковача…
— А! — зрадів дід. — Знав. Як же. Добрий чолов’яга був… Знаменитий… Такі славні речі робив. Його, мо’ й уся Еллада знала! Бо їздив і в Афіни, і в Дельфи, і аж на той бік, у Сірію… Еге, добра душа була… Ще в минулому році дав мені золотого… Щедре серце… Все ходив сюди, до затоки, виглядав когось… Казали, що в нього син десь пропав на чужині, так він, напевне, ото й виглядав його… Не діждався, помер. Вже незабаром рік…
39
Майтрейя —