Старенька мати не витримала нового шляху. Хвилювання й радість швидко згасили догораючий світильник її життя. В землі Еллади поховав син Парфенісу, а сам вирушив до Італії, де греки заснували могутні колонії.
Піфагор зійшов з корабля в Тарентській затоці, в порту Сібаріса. Тут було галасливо й людно, ніби в Самосі за його юнацьких років. Багатомовний гамір оглушив, захопив у свій вир. До Піфагора підскочили напіводягнуті дівчата, почали обнімати, цілувати. Він обурено відпихав їх, але вони п’яно сміялися, тягли його до корчми, де гриміла буйна оргія. Визволили Піфагора рибалки — вони розігнали спокусниць, забрали елліна з собою, повели до човнів, вихваляючи свій багатий улов, і пропонували купити його за невеликі гроші. На дні човнів стрибала, виблискувала срібною лускою риба, зітхала відкритими ротами, дивилася на Піфагора круглими тьмяніючими очима. Він знизував плечима, дивувався, відмовлявся — навіщо йому стільки риби? — та рибалки не відпускали його, наперед вихваляючи щедрість чужинця, мудрість і доброзичливість. Він нарешті згодився, щоб одчепитися від непроханих друзів, дав їм кілька золотих. Рибалки весело сміялися, дякували, пробували монети на зуб, підкидали їх вгору. Піфагор звелів викинути рибу в море.
— Навіщо? — здивувалися рибалки. — Ми старалися, ловили…
— Риба моя, — владно сказав Піфагор, потаємно усміхаючись. — То моя жертва Посейдонові…
Рибалки, чухаючи потилиці, виконали його наказ. Риба з перевернутих човнів падала у прозоро-зелену хвилю, кидалася врозтіч, зникаючи в глибині. Юрба сміялася, рибалки лаялися, а Піфагор стояв на березі, дивився на срібні крапки, що поступово танули в морі, радів. На душі було ясно, тихо. Так треба діяти завжди — випускати піймані в павутину життя душі до їхньої істинної стихії — до моря свободи.
Він рушив далі, щоб познайомитися з містом. Сібаріс на кожному кроці вражав його розпустою, гульбищами. Біля олтарів, у храмах пили вина, танцювали вакхічні[40] танці, а знемігши, падали додолу і спали під статуями богів, щоб зранку знову взятися до оргії. Здавалося, люди втратили всякий смисл життя, загубили дорогу, віддалися невидимій круговерті порочності, навіть не замислюючись, чи треба вириватися з неї.
Піфагор зупинився на кілька днів у старенької жінки Алкіни. Вона жила недалеко від моря в охайному біленькому будиночку. Довкола житла росли кущі винограду, кілька яблунь. Алкіна — суха й виснажена — вічно крутилася на городі, в садочку, а два її дорослі сини пропадали цілоденно в порту, а під вечір поверталися додому напідпитку, лягали під яблунями горічерева, галайкали якісь дикі пісні — без мелодії, без гармонії і смислу. Найлюбішою розвагою переростків було знущання над собакою. Вони ловили пса, прив’язували до стовбура дерева і вціляли в нього здалека грудками. Пес скавчав, гавкав, просився, та веселі хлопці були невблаганні.
Побачивши таку розвагу, Піфагор не витримав. Він вибіг з кімнати, розштовхав хлопців, затулив собою пса. Очі його палахкотіли гнівом.
— За віщо, недостойні люди, ви мучите мого нещасного брата? Що він вам заподіяв?
Хлопці здивовано перезирнулися. Потім засміялися.
— Брата? Чужинець, певно, надміру випив? Погляньте уважніше. Ха-ха! Та це ж пес… Бродячий пес!
— О нещасні виродки! Невже ви не розумієте, що все довкола вас — то наші брати й сестри? Ви й кроку не ступите, щоб скористатися послугами коней чи собак, корів або кіз, плодами винограду, зерном пшениці, променями сонця, лагідністю й щедрістю дощу. Та що вам говорити — ви навіть праці вашої трудящої матінки не шануєте: вона горбиться в щоденному труді, а ви останні крихти пропиваєте з нікчемними, розпутними дівками! Соромтеся! Коли не можете в собаці визнати брата, то визнайте людину в рідній матері! Вона ж вас народила й годує! Сьогодні ви катуєте собаку, а завтра станете катами людей. Розв’яжіть пса!
Хлопці знехотя виконали Піфагорів наказ, побитий пес чкурнув у кущі, з-за тинів виглядали веселі обличчя сусідів, чувся сміх, тюкання.
На другий день за елліном валувала юрба дітей, вигукуючи:
— Собачий брат! Собачий брат!
Піфагор гірко похитував головою. О нещасні люди! Вони ладні найчудовіші ідеї висміяти, оглузувати, спотворити. Це ж при житті — та що станеться з його думками, з його мудрістю пізніше, через сто чи тисячу літ? Чи не химеру він затіяв — сіяти зерна любові й знання у кам’янистий грунт нерозуміння, поміж тернів, у болото жорстокості та звірства? А втім — геть сумніви! Чим більше довкола мороку — тим нагальніша потреба в світильнику. Треба сказати людям про нові обрії пізнання й життя, треба вивести вікову мудрість з потаємних сховищ у храмах та жрецьких колегіях. Хай воно сіється між народом, пускає парості, занурює коріння в глибину грядущих віків. Люди не бачать обрію, бо опустили погляд під ноги, ніби свині, а звідси — п’янство, розпуста, занепад. Коли вони побачать прекрасні можливості освіти, розуму, очищення почуттів — тоді кращі душі прийдуть йому на поміч, щоб запалити нові смолоскипи науки…