— Я не забуду, учителю…
Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла.
Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. «Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…»
На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі.
Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно…
Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується.
Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв.
Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем?
Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала.
Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці.
Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель?
Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя.
У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора.
— Як сказати господареві? — звучно запитує вона.
— Мнезарх із Самосу, — відповідає батько. — Із сином Піфагором.
Рабиня зникає, обпікши юнака жагучим поглядом. Батько усміхається, киває синові головою.
— Хвилюєшся?
— Не знаю. Не можу збагнути. Доки в дорозі — дивовижні сподівання, надії. Зійшов на берег, підійшов до цього будинку… і вже…
— Що вже?
— Якийсь смуток, батьку. Ніби відчуття, що я не здобуду тут того, що шукаю…
Мнезарх нахмурився, поклав руку на синове плече:
— Я знаю про це. І казав тобі. Ти — як вихор…
Повертається рабиня, мовчки схиляється перед гостями, запрошує до господи. Минувши басейн і мерехтливий водограй, між рядами багряних троянд вони проходять до прохолодної вітальні, заставленої шафами з череп’яними табличками, гемами, астрономічними приладами. В стіні — прохід. В отворі видно небо, море, виноградна лоза з стиглими гронами. Поміж кущами з’являється дебела постать господаря. Він входить до вітальні, пильно оглядає гостей. В нього високе чоло, рідке кучеряве волосся, гордовита постава, гострий погляд сірих очей.
— Мнезарх із Самосу, золотоковач і художник, вітає тебе, славетний Ферекіде, — вклонившись, сказав Мнезарх. — А це — мій син Піфагор.
— Я чув про тебе, Мнезарху, — відповів мудрець. — Радий познайомитися. Яка стежка привела до мене? Чого шукаєте в моїй господі?
Піфагор вийняв листа, мовчки подав господареві. Ферекід взяв його до рук, розгорнув папірус.
— Ага, — усміхнувся він. — Старий Гермадамас згадав товариша. Що ж вирвало його з музикального споглядання світу? Прочитаємо… Он як! Так це ти і є його улюблений учень?
— Так, — скупо відповів юнак.